Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Повагавшись, впевнено додавала:

— І — моїми теж. А заслання до Ярославля, то це... це всього лише якесь прикре непорозуміння — ось побачите! А непорозуміння, як і хмарний день, завжди закінчується ясною дниною — так мене вчила ще моя бабця Софія!..

Вона тоді була певна: у якомусь там Ярославлі — дався він їй! — проживе недовго: цар Дмитрій, який вже тоді на Сіверщині збирав військо і народ до нього звідусіль плавом плив, неодмінно візьме Москву і повернеться у Кремль, на трон свій законний. А взявши Москву та повернувши собі батьківський трон, визволить її з неволі, з того Ярославля — дався він їй!

Як візьме. Москву... Можливо б, воно так і сталося — якби Дмитрій справді виявився живим і якби він узяв Москву, то звільнив би і її.

Але Москви він так і не візьме. І вона змушена буде прожити у Ярославлі — у якомусь там Ярославлі, дався він їй! — аж цілих два роки...

Поселили їх...

Сиріч розселили...

А втім, поселити їх — чи розселити — було непросто. Їх, зісланих поляків, було числом майже чотириста, тоді ж як у Ярославлі корінних мешканців нараховувалось не більше двох тисяч.

Але якось їх таки порозтикували. (Недарма ж на Русі кажуть: як тісно на весіллі не буває, прийде старшина — місце йому знайдеться!)

Як писатиме історик, «в Ярославлі на той час погляду затриматись рішуче не було на чому. Навряд чи там існувала хоч одна кам’яна будівля, крім Спасо-Преображенського собору в однойменному монастирі».

Це підтверджує і автор «Щоденника Марини Мнішек»:

«Те місто має чималу фортецю, але непридатну. Кам’яних будівель у місті ніяких немає, крім кам’яного монастиря, обнесеного стіною... Місто од передмістя відділене насипним валом. І ми за тим валом зупинилися...»

Був у ті часи в Ярославлі так званий Рублений город (очевидно, це й була стара, вже на той час ні на що не придатна фортеця), а за ним був так званий Земляний город — десь там і поселили поляків. (Місць, пов’язаних із засланням Марини Мнішек, у Ярославлі, на відміну, наприклад, від Калуги й особливо Коломни, не збереглося.) Усіх полонених поляків, так звану «литву», тримали неподалік від «фортеці», але подалі — про всяк випадок — від міських воріт, де й був двір ярославського воєводи.

У «Щоденнику Марини Мнішек» зазначається, що всіх зісланих поселили в чотирьох дворах. Оскільки ж засланців було чи не чотириста чоловік, то виходить, що на один двір припало чи не по сто осіб? А втім, там, очевидно, поселили лише «панів», тобто шляхту, привілейовану частину засланців. В одному будинку (дворі, як тоді казали) поселився пан воєвода з невеликим числом слуг, поруч, в іншому — двори з’єднувалися між собою хідником, — цариця зі своїм почтом, в третьому — напроти — пан староста саноцький, старший брат Марини, Станіслав Мнішек. А вже далі поселили й інших. Марині виділили двір, що був найближче до двору ярослав­ського воєводи, — щоби владі зручніше було за нею наглядати (для нагляду за царицею виділили окремих людей). Прибулих пильно охороняли і наглядали за ними спеціальні пристави, призначені особисто царем Шуйським. Узагалі, приставами в Росії називалися начальники місцевої поліції. (Їх ще називали становими приставами, судові — виконували рішення суду.) А в Московський Русі приставом називалася особа, що була приставлена до кого, чого-небудь для нагляду. Ось такими приставами для препильного нагляду й обставили засланців. Але крім них навколо дворів, у яких поселили «литву», знаходилася ще й окрема стрілецька варта. Цілодобово. Вона не дозволяла нікому з «панів» — себто шляхті, та їхній челяді виходити в місто без супроводу стрільців, і це поляків попервах просто шокувало. Але, робити нічого, мусили миритися. Найдовше обурювалася Марина: досить їй зробити крок-другий, як позад неї неодмінно з’являвся який-небудь стрілець і, дурнувато посміхаючись, йшов за нею назирці. Але й вона невдовзі звикла і нагляд за собою вже мовби й не завбачала. Як то людина звикає до своєї тіні.

Ярославці теж не довіряли чужим «панам» і ставилися до них з підозрою і чи не вороже. Принаймні спершу. Вірили офіційній пропаганді, що поляки — є призвідці Смути в Московії і від них можна всього чекати. Особливо від їхньої цариці, до якої збіглий цар Дмитрій неодмінно пришле своїх людей і ті влаштують ярославцям якусь каверзу, а тому треба бути насторожі і завжди напоготові. Намагалися навіть шкодити засланцям. Часом так, що стрільцям доводилося не стільки слідкувати, аби засланці не спробували «взяти ноги в руки», — хоча як їм, числом близько чотирьох сотень, та непоміченими втекти з міста? — як охороняти їх від недобре налаштованих до них місцевих мешканців. А коли невдовзі після приїзду в покоях цариці спалахнула пожежа, поляки згарячу та поквапу подумали було, що в Ярославлі починається проти них такий бунт, який спалахнув 17 травня у Москві. Слава Богу, швидко виявилося, що всьому причиною була неполагоджена піч — як тільки її вперше затопили, так вона й спалахнула, нагнавши на поляків — і особливо на Марину — чималого жаху...

І в той же час засланці хоч і були взяті під препильну варту, але мали право тримати своїх коней і навіть зброю, хоч частину її у них все ж відібрали.

Правда, пристави постійно намагалися відібрати у поляків і решту зброї, але ті заявили рішучий протест: шаблі, то їхні фамільні шаблі, вони є їхньою гордістю, і віддати її «холопам», пся крев, не збираються!..

Щe й заявили:

— Зброю не віддамо, хоч би й життя за це довелося по­класти!

Коли ж ні погрози, ні прохання здати зброю не допомогли, пристави влаштували набат (він нагадав полякам про московський набат 17 травня), і «мужичье», що збіглося на бемкання ярославських дзвонів, як на пожежу, почало вимагати, аби «литва» здала зброю — щоби вони могли спокійно спати.

Вважається, що мешканці міста тоді влаштували «психічну атаку» на засланців (стрільці навіть змушені були стати на їхній захист), вимагаючи, аби «панство» таки здало зброю. Щоб воно,