Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Це вже була й справді надія на швидке визволення. Юрій Мнішек розумів, у чому полягає така щедрість Москви: їй невигідно тримати за казенний рахунок майже чотириста ротів, досить буде тримати одного воєводу з дочкою, а решту й справді можна відрядити додому. Хай їдуть, який з них Москві зиск. Самі лише збитки.
Навесні з Москви надійшло нове розпорядження: полякам, які ще залишалися в Ярославлі, значно покращити харчування. Зокрема за рахунок казни їм видали 470 відер пива і 17 відер горілки — це на Пасху. Також було дозволено шляхтичам продавати срібло, яке у них було, і купувати за виручені гроші все, що вони захочуть.
Поступово, але неухильно режим охорони ставав м’якішим, а по весні 1607 року (якраз була річниця в’їзду цариці Марини до Москви) їм навіть дозволили продавати коней, що у них ще лишилися, та зброю, аби мати кошти «для кращого житія». І ще писалося в царському посланні й геть дивовижне: якщо хто з поляків захоче перейти на службу до царя Шуйського, то — «милості просимо». Засланці ожили, почали наряджатися в краще своє вбрання і гуртами прогулювалися вулицями Ярославля. Навіть затівали розмови з його мешканцями, запевняючи їх, що вони теж «ихние». Сиріч «ихнего царя люди». Правда, аби не дратувати місцеву владу та царських приставів, уникали називати Марину царицею російською, а величали її тільки дочкою сандомирського воєводи... Коли це дійшло до Марини, вона лише гірко посміхнулася.
— Я розумію шляхтичів. Вони, забувши про свій гонор і колишню пиху, навіть ладні піти на службу до своїх поневолювачів — Бог їм судія!
Вона вже не вірила не тільки чужим, а й навіть своїм, підозрюючи їх у тому, що вони вже визріли і ладні її продати зуздром, аби такою ціною викупити собі волю... І це вони, вчорашні шляхтичі, еліта польського королівства, гонорові й хизуваті шляхтичі, окраса Речі Посполитої!
А втім, люди є люди, і ніщо людське їм не зайве. Шляхтичі теж хочуть жити. А тому зла на них не мала. Навіть образи. Кожен намагається вижити як може — Бог їм судія!
Навесні 1607 року Марина вже було втратила й рештки віри, що цар Дмитрій — якщо він справді живий — коли-небудь візьме Москву і звільнить її з неволі. Аж раптом у Ярославлі «двое немцев, неизвестно откуда взявшихся, — запис у «Щоденнику Марини Мнішек», — проходя мимо нашего двора, поведали нам тайком, что Дмитрий точно жив».
Марина, коли їй про це розповіли, враз ожила, а решта засланців занепали духом. Вони вже налагодили добрі стосунки з новою владою Москви і, як росіяни кажуть, «якшаться» з царем Дмитрієм, якщо він навіть і справді живий, вже не входило у їхні плани.
— Бог їм судія, — тільки й зітхнула Марина.
Москва, певно, занепокоїлась активізацією повстанців — це відразу ж змінило ситуацію і в самому Ярославлі. Як тільки надходили вісті, що цар Дмитрій десь розбив той чи той загін царського війська, як пристави в один день ставали добрішими і ласкавішими і чи не упередженими до поляків — так, про всяк випадок. А раптом цар Дмитрій і справді захопить Москву? Тому діяли за принципом, що його через століття висловить одна з героїнь Степана Руданського: треба, добрі люди, всюди приятеля мати. Це коли вона одночасно тулитиме свічки і Богові, і чорту.
А якось стрільці підіслали до поляків свого чоловіка, і той повідав по великому секрету, що «цар Дмитрій і справді живий і з великою силою йде проти Шуйського».
Поляки повісили носи, а Марина відчула, як у неї за плечима наче крила ростуть. Батько зітхав:
— Коли б цар Дмитрій своєю з’явою під Москвою не натворив нам лиха. Я, звичайно, радий, що він живий і повертається до столиці, але... Треба б було йому прислати до нас свою людину і все узгодити: як нам діяти. Бо інакше Шуйський може дати команду нас винищити — як зайвих свідків. Не доведи, Господи!..
А тут ще поповзли чутки, що якийсь Болотников зі своїм військом з’явився, що він посланець самого Дмитрія, його головний воєвода, і що буцімто царські війська терплять од нього поразку. Ще казали: коли він об’єднається з військом царя Дмитрія, то вже точно режиму Шуйського не воскресати!
В серпні 1607 року в польській колонії несподівано помер монах-бернардинець отець Бенедикт Анзерина, духовний глава ярославської колонії підданих Речі Посполитої. (За царя Дмитрія він мав стати головним поширювачем католицької віри в Росії, хоча й не став. Не встиг.) До всього ж він був головною опорою сім’ї Мнішеків у вигнанні і духовним батьком цариці Марини.
Марина тяжко пережила втрату. (У «Щоденнику Марини Мнішек» з’явиться такий рядок: «Так, очевидно, має бути, коли сиротіють діти, які позбулися люблячого батька».)
Смерть отця Бенедикта для Марини стала справжнім потрясінням — з ким вона тепер буде спілкуватися, хто підтримуватиме її душу в неволі? (З батьком у неї, по суті, вже не було ніяких відносин — пан воєвода жив своїм життям, а дочка своїм, і вони все далі й далі віддалялися одне від одного, навіть не шкодуючи про те.)
За отцем Бенедиктом Марина плакала, як за рідним батьком. Веліла все зробити, аби його тіло згодом — як надійде воля — було доставлено в Польщу. (Інших поляків, які помирали в засланні, ховали «за городом» у так званих «Божих домах», на непрестижному кладовищі, де в основному ховали невідомих покійників, різних бродяг та самовбивць. Або тих, хто помер «нечистою» смертю, — без покаяння.)
Давно відомо, якими б не складалися обставини, непростими,
