Король Гуцул - Сергій Дячук
Стають на зупинці, роздивляються собор. Звідти чутно святкові співи, святкова ілюмінація. Старий серйознішає.
— Шкода, що казка, як жанр, поступово зникає. Сьогодні справжню казку від старожилів можна почути хіба що у нас та в Угорщині. На Заході вона зникла ще сто — сто п’ятдесят років тому.
Старий замовкає і стає зовсім сумний. Довго мовчить, присідає на лавицю. Зенон сідає поруч.
— Вам погано?
— Ні, ні все добре, — усміхається через силу.
— А від якоїсь болячки знаєте заклинання? — шепнув Зенон.
Старий прибадьорився, ніби згадуючи.
— Знаю! Як можна допомогти людині чи худобі від укусу змії.
Встає і натхненно продовжує закотивши очі.
— Господи Боже допоможіть…
Дивиться на собор, підсвічений ілюмінацією на тій стороні — у добрий чєс зачєти, а в лихий мовчєти. Ци ти лоїки, це ти лоївка, це лоїшенє.
Замовкає. Відкриває очі, дивиться на Зенона.
— Це так гадюка називається.
Продовжує знову натхненно закривши очі.
— Уразила, уразила в шкуру, а з шкіри в мнєсо, а з мнєса в жили, а з жилів у кости.
Замовчав і знову відкрив очі.
— Ці слова треба говорити дев’ять разів до горнятка з водою. Тоді укушений має тричі сьорбнути цієї води. І ще треба вложити в ту воду камінь і стерти ним уражене місце.
Ось і дочекались. Вже і наш тролейбус їде! — Вигукнув весело Старий.
Старенький тролейбус через неприбраний сніг став по середині дороги, його роги закорочувало, в середині то вмикалось, то вимакалось тускле жовтувате освітлення. Загрузившись, сіли по середині. Двигуни заревли і він помалу рушив засніженими вулицями. В цю мить знову почав падати лапатий сніг. Старий весело усміхнувся, дивлячись у вікно, потім на Зенона.
— Засипає, — сказав він стишеним голосом, прикривши очі.
Продовжив…
Швидко спускаються потоком в долину. Старшина, припавши на одно коліно, сьорбнувши води вигукнув.
— Вони близько!
Офіцер дивиться на нього здивовано.
У мене чуйка, командир, ще з війни.
Вже біжучи один за одним швидко потоком, старшина на ходу перемовляється з офіцером.
— Вони десь в кілометрі від нас, я спиною відчуваю. Це як в козаки розбійники в дитинстві,бавився, так от тепер вони «козаки», а ми «розбійники». Бігом. Ноги в руки і…тут головне зрозуміти в якій ти ролі вчасно».
Десь на півдороги їх дійсно наздогнала погоня.
Розповідаючи це, Старий весело подивився на Зенона, який тепер шукав диктофон, згадавши, що він у наплічнику. Вирішив його не діставати і просто мовчки слухав завершення цієї довгої історії.
Стався вогневий контакт. Коротка сутичка. Одна куля влучила в станцію, яку вони кинули на потоці. Але їх врятувала тоді снігова буря, яка раптово накрила потік.
Оповідач подивився у вікно. Там за підмороженим вікном теж починалась, як на замовлення, снігова буря.
Вони зуміли відірватись, але партизани ішли по їхніх слідах, нога в ногу і вже наздогнали їх майже на селі надвечірі тієї зимної днини. Але відчувши, що вже вловили совітів пішли легшою дорогою, а ці напопереки з горба. І ось вони біжать дорогою в Киселицях. До місцевого штабу стрибків. Підбігають туди а там згарище, рація пробита кулею лишилась в потоках. Вони повністю відрізані. Старшина командує: «Рухаємось у бік Сторонця». Вояки УПА вже неспішно спускаються лісом над скелею навпроти місцевої церкви.
Великі тіні мерехтять між смереками, в останніх променях сонця, що вже заходило за гори. На дороги зі сторони місцевої школи до них вибігають троє кричучи.
— Нє стріляй свої, — розвідники, залишки місцевих винищувального батальйону з розбитого штабу. Через задуху чоловік, що на храмував з перебинтованою головою в цивільному говорить через задуху.
— Туди нєльзя. Ми у мєшку.
Тут же спускаються хащами до ріки, думають розділитись і пробиватись з боєм.
— Це самогубство, — каже, кашляючи, офіцер і нахиляється відпити води з ріки, відпиваючи воду бачить у воді, яка світиться золотом підсвітлена сонцем, що ось ось мало пірнути за гору відображення кручених хрестів над високим берегом.
Підіймається, обертається питає задумано у вояка з перебинтованою головою.
— А що це у Вас там?
— Церква, — відповідає коротко солдат і потім додає, — Місцева церква, мурована, одна така в цілому районі з каменя. Панотець в Румунію виїхав після війни…
— Ясно, — перебиває офіцер, перезирнувшись, із старшиною. Звертається до молодого радиста.
— Одягай його одяг. І бігом у Віжницю. Бігом.
Радист переодягається.
— Тільки бігом і поаккуратнєє, в район, приведи підмогу». Худий радист переодягається і між хатами та під плотами біжить до лісу. Піднімаються крутим берегом до церкви, заходять на подвір’я, збивають замок із дверей закритого храму заходять у середину.
Старшина командує.
— Кулемет та снайпер на верх. На дзвіницю.
Вікна в храмі вибиті, церква пустує, офіцер каже.
— Будемо тримати кругову оборону до підходу наших.
За двадцять хвилин вони вже були оточені, упівці готували мінометні гнізда. Вони закрились в церкві, офіцер притулився до стіни погортав богослужбові книги, що лежали на лаві поруч, дістав фотокарточку з дружиною і дочкою, ніби вже прощаючись з ними, пригадав як вони востаннє разом святкували новий рік. Шампанське і запах мандарин, ялинка з яскравою червоною зіркою наверху б’ют куранти і він цілує жінку.
— Командир, парламентьор. Бандити парламентера вислали!
Крикнув у все горло старшина, ніби розбудивши офіцера, той відповів одягаючи і швидко застібуючи шинель.
— Хорошо, я пойду.
Вийшов на двір в п’яти метрах стояв ватажок упівців. Він був у кітелі і стояв мовчки тримаючи одну руку в кишені галіфе заправлені в ідеально начищені чоботи. Довго дивився на молодого офіцера, потім із кишені дістав портсигар протягнув «совіту». Той відмовився.
— Свої курю, — сказав він і швидко дістав з кишені шинелі пачку папірос прикуривши. Вони простояли так мовчки перекурюючи п’ять хвилин. Докуривши, бандерівець заговорив хриплим басовитим голосом.
— Складайте зброю, лишимо живими. Мете жети. Даємо годену на роздуми.
Офіцер, закашлявшись, кинув недогарок на землю, роздавивши його