Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська
«Мамо!» — попросив я і міцно тримав ковдру.
«Ну не будь таким. До того ж, я лікарка».
Оскільки я не відпускав, вона відкотила край ковдри, який вкривав ноги, і на її обличчі відбився неймовірний жах — неначе вона зробила страхітливу знахідку. Наче я сховав під ковдрою понівечений чи обвуглений труп або ще щось таке. Вона відпустила ковдру й заквапилася з кімнати. «Лікарю! Лікарю!» — почув я її крики в коридорі. Тоді я подивився сам.
Між моїми ногами лежало щось схоже на звіра, згорнуте клубком і мирне. То це..? Уявіть собі, Ви прокидаєтеся одного ранку й замість свого звичного гострячка знаходите між ногами найбільший член з усіх, які Ви досі бачили. Що тоді сталося б з Вами? У моїй голові блискавкою промайнули слова з промови Юти Мюлер: Неймовірне перетворення. Моя друга думка була про джинси, які я надів лише раз і які більше ніколи на мене не налізуть. Це більше не мій син! — німий докір моєї матері черговому лікареві, якого вона притягла до мого ліжка, щоб при ньому ще раз відкотити ковдру.
(…)
Чоловік прямував у ніч, чоловік зі своїм пенісом. (Як Ви розумієте, це я про себе). У мене був член, який заслуговував такої назви. Маленького горна вже не було. Йдучи, я зовсім по-новому відчував, якими важкими були мої яйця. Я більше не кидався в різні боки, наче стрибав по гарячій сковороді. Я відчував себе, свої яйця й землю під ногами. Вау! Це ж свята триєдність! Відтепер тільки так і не інакше. Тоді мені спало на думку подзвонити зателефонувати Богі й перекинутися з ним парою по-чоловічому жорстких фраз, шкода, що він був уже мертвий (занадто мертвий, щоб підійти до телефону, сказав би Раймонд Чендлер), до того ж, у мене не було його номера телефону.
Коли я змився з лікарні, одразу хотів поїхати до своєї ковбасної молодиці[19]. Вона сміялася з мого маленького горна, і ми з нею ще не звели за це рахунків. Я не знав напевне, чого я від неї хотів, та мені спало б на думку саме те, що потрібно — з таким інструментом у штанях повинно вдаватися будь-що…
Я так до неї й не дійшов. Вона жила на Ісландер-штрасе, бічній вулиці від Борнгольмерштрасе, в кінці якої був перехід через кордон. Перед ним товпилися так звані народні маси, які з незрозумілих для мене тоді причин сподівалися, що ворота раю зараз відчиняться й вони полинуть крізь них на захід. Це були тисячі, вони стояли навпроти кількох прикордонників, які охороняли ґратовані ворота й прочиняли їх лише тоді, коли підходила людина із заходу й показувала паспорт. Тоді народні маси починали юрмитися, власне, лише символічно, — та й чого можна чекати від народу, який навіть у своїх революційних промовах розраховує на те, що його протест здобув офіційне схвалення? Ніхто не хотів ні в що вплутуватися. Прикордонники тим часом морочилися, закриваючи ворота знову, але зрештою їм це вдавалося. (Їм це вдавалося, бо вони мусили це робити). Вони з усієї сили впиралися у ворота, закривали засув, а народ знову ловив облизня.
Народні маси сполохало те, чого я тоді ще не знав — незрозуміле формулювання Ґюнтера Шабовськи на прес-конференції. «Тим, хто бажає виїхати за межі країни, — хотів сказати Шабовськи, — більше не потрібно перетинати чесько-західнонімецький кордон, а можна виїжджати через німецько-німецький». Однак, цілком у дусі партійного функціонера, він так заплутано висловив просту думку, що вона могла б означати все, що завгодно, — й через це за кілька хвилин було схвильовано перервано засідання Бундестагу, «Як ми щойно дізналися…», зграйка парламентарів піднялася, експромтом заспівала німецький гімн і вирішила, що кордон відкрито. Такої ж думки була й програма новин «Ді Таґесшау», у відповідь на що десятки тисяч берлінців вирушили в путь, аби коло переходів дізнатися, що марними буди всі їхні сподівання. Але такий тоді був час — усе здавалося можливим, і вони залишилися, чекали й вигукували Ми — народ! Так ми й зустрілися: вони просто хотіли на захід, а я зі своїм великим членом саме йшов до ковбасної молодиці.
Містере Кітцельштайн, це була жалюгідна картина. Тисячі стояли навпроти кількох десятків прикордонників і не наважувалися. Вони кричали Ми — народ!, найважливіший крик останніх тижнів, — і якось влучали в десятку. Вони стояли так ввічливо й стримано, так переминалися з ноги на ногу й сподівалися, що їм буде можна — жодних сумнівів, вони справді були народом. Я знав їх саме такими, хорошими й полохливими, запрограмованими бути невдахами, я навіть у чомусь їм співчував, бо я був одним із них. Я був одним із них. Народ, який із пересувної сцени славословить звільнення мови як здобуток революції, народ, якого підбадьорюють натяком, що його протест схвалює влада, народ, який безпорадно стоїть перед кількома солдатами, — такий народ має занадто короткий пісюн, а я на цих речах знаюся. Були б це танки, яких вони злякалися! Ні, це були десять-дванадцять зблідлих прикордонників, котрі тремтіли й виконували свій обов’язок, впираючись у ворота, або витягали з перших рядів крикунів і підбурювачів та відводили їх геть під ображені крики публіки «Насильству — ні!» Дивовижний ритуал. Не вистачало єдиного — щоб вибухнув праведний гнів народу.
Та нехай. Кілька днів тому, коли прийшов мій час і я шукав свого вбивцю, теж обійшлося без народного гніву. Натомість себе презентувала мати всіх матерів, двійниця тренерки з фігурного катання, зачитувала з енциклопедії та роздавала пустушки а ля Це літературне надбання народу! — і народ благоденствував. Це пасувало, як ключ до замка: вона була тією авторкою для публіки, котра ніколи не зможе посунути з місця дюжину прикордонників. Та перш ніж ця публіка, чого можна було побоюватися, ще сьогодні пішла б додому й через п’ятдесят років з романтичним світлом в очах стала б розказувати онукам, що тоді, 9 листопада 1989-го, вони майже були на заході, — «нас було так багато, що в прикордонників тремтіли коліна», — перш ніж до цього дійшло, мусив втрутитись я — я, спаситель із великим хуєм; і коли ворота прочинили, я пильно подивився в
