Мама, донька, бандюган - Андрій Анатолійович Кокотюха
-От і здорово. Гаразд, не хочу заважати. Людмило, я на машині, можу закинути вас додому. Чи ви ще побудете?
-Чудова ідея, - Людмила справді втомилася, перспектива штовхатися в маршрутках не приваблювала, мороз на вулиці під вечір ще підсилився, і взагалі - машиною, додому, дуже зручно. Навіть якщо вона й не збиралася йти просто тепер, перспектива дістатися додому з комфортом привабить кожного. - Вас таки сьогодні Бог послав, Олег. Все, доця, давай цьом, не скучай.
Вона чмокнула доньку в щоку. Повз її увагу не пройшло, що Оксана зацікавилася дещо загадковою персоною незнайомого відвідувача.
-Видужуй, Оксано, - Рибалка помахав їй рукою.
Вони заговорили, коли машина рушила.
-Мені не треба було приходити?
-Не знаю, - Людмила знизала плечима. - У вас курять в салоні?
-Запросто, - Олег витяг з бардачка запальничку, рука намацала флягу. - Навіть п`ють. Можу запропонувати коньяку. Хороший.
-Дякую, щось не тягне. Мені правда цікаво, чому ви вирішили провідати Оксану. Вона в мене така дівчинка, проста. Візьме й запитає: "Хто цей твій знайомий, мамо? Де він узявся, з якого берегу приплив?"
-Прямо так і запитає?
-А чого ж... Має право. Незнайомий Дід Мороз носить подарунки. Вас би теж це все зацікавило.
-Само собою.
-Ага, і що я мушу їй сказати? Це той самий дядя, якого ти своєю дурістю мало не підвела під монастир?
-Хоча б і так, - Олег теж закурив. - Признайтеся чесно: думали - злякався, наклав повні штани, вирішив підстрахуватися. А раптом ви правда передумаєте і побіжите заяву писати? От і дружуся з вашою родиною. Ну, кажіть, так?
-Відчувається міліцейська закалка. Ви рано пішли з органів, скажу я вам.
-Отже, таки дійсно вгадав?
-Це має якесь значення? Добре, саме так я і подумала.
-А я от сам не знаю, для чого приїхав. Взагалі, дивно все це починається: ніхто нічого толком не знає. Донька кидається під машину, нікого не
звинувачуючи. Мама розшукує того, хто її збив, теж не для того, аби виявити якісь претензії. Просто раптом захотілося провідати Оксану, подивитися на неї, познайомитися. Бачите, вчинки кожного з нас важко піддаються та пояснюються законам логіки.
-Може, так і мусить бути, - Людмила дивилася перед собою на дорогу, і говорила, здавалося, сама до себе. - Тепер не час для вияву емоцій. Шукати в кожному своєму кроці логіку набридає, хочеться чогось... не знаю... звичайного... Напитися, наприклад. Без причини. Не придумувати сумний чи веселий привід, а просто вжлуктитися і гуляти вулицями, голосно співати...
-Ну-у-у, зовсім не жіночі бажання!
-А можна і не впиватися, - Людмила ніби не слухала його. - Йти, наприклад, по Хрещатику підстрибом, наспівувати собі. Отак. Захотілося - і всіх я мала на увазі!
-В міліцію не заберуть, хоча мужика б забрали або як мінімум зупинили. А от "швидку" можуть нацькувати. Знаєте, є така лікарня біля Кирилівської церкви?
-Знаю, - жінка різко змінила тон. - Знаю, навіть дуже добре. В мене там лежав двоюрідний брат... Помер два роки тому. Ніхто з рідні до нього не ходив, одна я. Він тихий був, дружину у власному під`їзді зґвалтували і вбили, вірніше - перестаралися, сильно придушили за горло... У сміттєпровід примудрилися запхати, вона така худенька була, та ще літо, вдягнута легко... Міліція три дні шукала, аж поки сміттярі не приїхали вивозити. Щурі обличчя погризли... Він, коли в морзі впізнавав, зомлів, а до тями привели - готовий пацієнт для Павловки.
-Вибачте, - історія не вразила Рибалку, він і не таке бачив, може десятки ще страшніших випадків - епізодів, якщо вже говорити казенною юридичною мовою, - згадати, він відчув, що вдруге за вечір ляпає дурниці, це вже йому не подобалося.
-Нічого, ви ж не хотіли нікого образити, - вона опустила скло, пульнула бичок за вікно, знову підняла. - Та й я даремно згадала все, і зовсім не те хотіла сказати. З медичним діагнозом "ідіот" жити набагато легше. Вони радіють пахощам квітів, теплому сонечку, сміються, коли хочеться, і плачуть, коли щось порушує їхню гармонію. Може, не треба так казати, але вони щасливіші за нас. Ми боїмося помилитися, зробити чи, Боже збав, сказати щось не те, не тому і не так. І найстрашніше - ми ніколи не зможемо жити інакше, поки немає клінічного діагнозу. До речі, про діагноз: куди ви мене везете?
-Нічого собі! - справді, Рибалка просто їхав вечірнім Києвом, без певної мети, не маючи конкретної адреси. - А ви не сказали!
-Правильно, а ви не спитали. Просто запустили мотор - і все, вперед, на міни! - Людмилі сподобалося це маленьке непорозуміння, але вона докладала максимуму зусиль, аби Олег не помітив зміни її настрою. - Поки рухаємося правильно, тільки кілька хвилин тому збочили ліворуч, а треба на наступному повороті. А так нічого.
-Ситуація під контролем. Куди вам усе ж таки треба? Ще подумаєте, завезе кудись підозрілий типчик.
-Саме так і подумаю! - вона назвала адресу, попросила увімкнути радіо, тільки не дуже голосно, і решту дороги мовчки слухала музику.
Коли вони нарешті приїхали, Людмила сама собі здивувалася. Точно, наче ілюстрація до продовження основної теми їхньої розмови про нелогічні вчинки. Вона спочатку, зовсім не думаючи, автоматично промовила:
-Дякую, що підвезли. Мабуть, я винна вам за турботи чашечку кави, - і вже потім усвідомила: вона щойно запросила в гості ледь знайомого мужчину, грати назад пізно і якось... ну, не солідно, не гарно просто так відшивати, спочатку без причини запросила, тепер у пожежному порядку шукати причину, аби відмовити...
-Якщо можна - чаю. З лимоном. Міцного такого, - Рибалка, демонструючи, яким повинен бути чай, стиснув для наочності пальці на руці і труснув кулаком. - У-ух!
