Мама, донька, бандюган - Андрій Анатолійович Кокотюха
Рибалку Малий називав емігрантом. Олег вважав Вітьку своїм агентом у ворожому тилу. Попри те, що взаємну симпатію в часи, коли тягти доводилося один "хомут", опера не приховували, тепер свої приватні зустрічі старанно конспірували.
-Як там Бойчук? Настрій бойовий?
-Гризе кобуру від злості. Він тебе колись посадить, Рибалка, я тобі зуб даю.
-Тебе ж не посадив. А кожну скаргу якого-небудь громадянина Пупкіна чи Залупкіна можна так розкрутити, що будеш ти найбільш нечистоплотним працівником української міліції за всю її славну історію.
-А йому і не треба мене саджати. Моя величність без того проблемами забезпечена. Пупкіна зловив - Залупкіна випустили, тільки прищемив Залупкіна - вже строчить скаргу Пупкінський адвокат, мовляв, я доларів зелених хочу за те, аби його клієнта, чесного до прозорості Пупкіна, не звинуватили в усякому брудному криміналі. Слухай, ну їх на хер, Рому, Пупкіна та заодно Залупкіна. Тут серйозніші справи.
Машина зупинилася на світлофорі.
-Ти не мовчи, я слухаю.
-Просто не знаю, з чого почати, аби не товкти довго... Коротше, два дні тому виставили хату такого собі Влада Новикова, ти його не знаєш. Я, між іншим, теж. Справа не моя, Саня Булах займається. Зайшли по-наглому, видно, випасали господаря довго, бо знали, коли з роботи прийде. Будинок без охорони, хата однокімнатна, живе сам, двадцять вісім років. Чекали, поки Новиков прийде додому, просто на лавці біля під`їзду. Затиснули з двох боків, ножа під ребра - не рипайся, запрошуй у гості. Винесли все...
-Навіть меблі? - загорілося зелене, Рибалка повів машину далі.
-Комп’ютер, телевізор, музичний центр, відуху, касети для чогось забрали. Потрощили посуд у шафі, розгатили телефонний апарат, мобілку жбурнули з балкона, розпороли диван, самого терпилу відгасили ногами, вибили два передніх зуби, по макітрі добряче грохнули. Побили лампочки. І все це, Олежко, за якихось двадцять хвилин. Їх було четверо.
-Бєспрєдєл. Тебе щось дивує в цьому?
-В принципі ні...
-Бачиш, а мене дивує. Не хотіли вони у замках колупатися, гаразд. До речі, двері які?
-Броньовані, подвійні. Але замки, коли чесно, звичайнісіньке гавно. Стандартні вони на всіх цих дверях, бо і двері стандартні. Одне що броньовані, якось воно народ заспокоює.
-Значить, просто облом було колупатися в замках, геморою надто багато. І винесли теж стандартний набір, нічого спеціального і надто дорогого. Комп’ютер новий? - Олег знову пригальмував на червоне світло.
-Бе - у. Взяв за триста баксів, але стверджує - в хорошому стані, свіженький, двохтисячного року народження.
-Комп’ютером, телевізором та відиком нікого не здивуєш і особливо на цьому всьому не наживешся. Хай скинуть вони все це барахло сотень за шість гринів, - загорілося зелене і Олег рушив далі, прямуючи в бік Окружної дороги. - Але ж вони пасли його, нагидили в хаті, самого скалічили... Посуд для чого бити, думали над цим?
-Кажу ж тобі - хай би в Булаха голова боліла. Правильно, щось тут не те, коли вже терпилу спецом випасали заради нещасного беушного барахла. Справа в іншому - я батька його знаю, Івана Петровича Новикова. Довга історія, він з моїм старим, поки той не помер, не одну пляшку випили, не одного сома зловили, не одну дівку по молодості трахнули. Ну Бог його знає, чому я з Владом цим нещасним не був знайомий! Петрович мені сам подзвонив, плакав у трубку, прикинь? Слізно просив: "Допоможи, Вітюшо, Владику моєму зовсім погано, не знаю, в кого раніше дах поїде, в мене чи в нього". Хлопець правда на млинець розбивався, хату сам купив, сам обставив. У пресі він працює чи на телебаченні десь, точно не знаю.
-Ах, отака хрінотень! Бач, усе начебто лягає: відома, певне, персона, думали поживитися, всі ж вважають, що журналюги бабло лопатами гребуть. Додуматися легко...
-Ти почекай, ще не все. У мене підозра є одна. Справу цю від самого початку хочуть спустити на гальмах. Булах у нас мужик простий, та навіть йому дивно - за справу Новикова його ніхто не дере, не жене в шию, хоча наш міністр спеціальний наказ написав - всі злочини проти журналістів на особливий контроль. Знаєш, як це буває?
-Ага, - Олег повернув на Окружну. - Вставляють з особливим садизмом і на особливу глибину.
-Так Булах ніякого особливого контролю не відчуває. Йому що, йому добре, і без того роботи навалом. Чує моя печінка - не знайдуть розбійників.
-Я, скажімо, теж так думаю. Для чого ти все це доповів? Я нашу систему дурну без тебе знаю.
-Рибалко, треба їх вирахувати. На твоїй території краденим торгують, аж гай шумить. Я ж знаю - принесе хтось телек, наприклад. Йому відразу сотню чи півтори тицьнуть, а потім документи підшаманять, трошки кінескоп протруть, корпус відмарафетять - нате вам новенький апарат.
Це було правдою. Карась не втручався в подібний базарний бізнес, це навіть не входило в його обов`язки. Порядок і своєчасна оплата оренди, стороннього криміналу не допускати, всіх своїх тримати під загальним контролем. Олег прекрасно знав, хто приторговує травкою, хто - більш сильними наркотиками, де можна домовитися про купівлю пістолета, автомата, звичайно ж, у повному боєкомплекті, навіть бойових гранат. За це дирекція отримувала свій процент, ринок непогано жив, а якщо хтось забував про обережність чи просто нахабнів, підключалася служба охорони. Кривавих розборок і вбивства Карась принципово не допускав. Час від часу, з огляду, звичайно, на ситуацію Рибалка підкидав колегам різну потрібну інформацію. Не всім, звичайно, а кого поважав особисто. Міг, наприклад, підказати, звідки прийшла невелика
