Мама, донька, бандюган - Андрій Анатолійович Кокотюха

Коли йому повідомило, що проривається якась невідома жінка, про можливість появи на обрії Алки згадав, коли вже дав дозвіл пропустити незнайомку до себе. Для охоронців Алка теж була "якоюсь бабою", а приймати її тут і відбивати істеричні атаки йому не хотілося. Особливо - сьогодні. Але в двері маленької кімнатки, яку пишно іменували кабінетом або офісом зайшла зовсім незнайома йому жінка.

-Заходьте. Слухаю вас.

Він підвівся: шатен, коротка стрижка. Джинси. Сірий светр під горло, кавового кольору піджак, погляд міліцейський - ким би він тепер не був, хоч естрадним співаком, ментовський погляд назавжди став його особливою прикметою, як, скажімо, родимка на сідниці чи протез замість вказівного пальця. Людмила після вранішньої розмови готова була побачити горилоподібного бугая з поголеною,, у хвилястих складках потилицею, з ротом, повним фікс. Правда, печатка на середньому пальця правиці таки блиснула, але на цьому все, жодних інших цацок, навіть золотого ланцюга на шиї не видно. Хоча вони тепер не в моді, а потім - "нашийник" цілком міг бути під светром. Так нічого, доволі приємна зовнішність. Дивно, але саме невідповідність Рибалки її уяві вибила жінку з колії, вона вже готова була вибачитись і гідно піти геть, натомість - відступати нема куди, позаду Москва! - випалила:

-Я мама Оксани, - чомусь додала: - Сошенко Оксани. От...

-Прекрасно. Я її знаю?

-Вчора вночі... На дорозі...

-Так, - Олег знову сів, сперся ліктями на стіл. - Присядьте. Вас звуть...

-Людмила.

-А... ?

-Просто Людмила, - до неї знову, вкотре за сьогоднішній день, повернулася впевненість, вона сіла стілець із зручною спинкою. - Вас, я знаю, звуть Олегом. Прізвище знаю, навіть, - пауза, - прізвисько. По-батькові, на жаль...

-Не обов`язково. Ви збирали про мене інформацію навмисне?

-Я взагалі не думала, що прийду сюди. І саме сьогодні, і взагалі... Мені про вас вранці розповів такий Бойчук. Майор міліції.

-Ага. Ясно. Навряд чи він нахвалював мене.

-Правда. Портрет виявився настільки мало симпатичним, що я вирішила переконатися в цьому особисто.

-Ви завжди так робите?

-Майже.

Вони посміхнулися майже одночасно.

-І якої ви тепер про мене думки?

-Поки що не знаю. Але наша міліція завжди щось перебільшує.

-Гаразд. Чим можу допомогти? Вона дійсно кинулася під мою машину, і я...

-Не треба, - Людмила застережливо підняла руку. - Подробиць я ще не знаю, Оксані поки погано і спілкуватися з нею неможливо. Головне вона встигла сказати: винна в усьому сама. Я..., - знову пауза, - я прийшла, мабуть, подякувати вам. Фактично ви мою доньку врятували.

-Пусте.

-Не зовсім. Через неї... її дурість у вас неприємності... Майор переконував мене написати заяву...

-А, - Олег махнув рукою. - Неприємності такого роду в мене досить давно і зовсім не через вашу доньку. Дякую, до речі, за попередження, буду ще обережнішим. Обережності, як я встиг переконатися, не існує меж.

Несподівано Людмила зрозуміла: тема вичерпана, говорити їм немає більше про що. Та новий знайомий явно чогось чекав, і просто так зірватися й піти не хотілося. Пауза затягувалася.

-Нічого тут у вас, - Людмила гойднула головою, роздивляючись маленьку кімнатку, обладнану під офіс. - Виходить, тут ви працюєте...

-Тут, - Олег кивнув на підтвердження своїх слів. - Схоже на бандитське кубло?

-Для повноти картини не вистачає Веселого Роджера. Це такий піратський прапор...

-Знаю. Я колись читав старого Стівенсона. Інформації про моє минуле та зокрема про літературні смаки Рома Бойчук вам, я думаю, не дав. Він, між нами кажучи, сам її не знає. А я на юридичному вчився.

-З дипломом - в опери?

-Чому б ні? Ви думаєте, з дипломами треба бігти в адвокати чи прокуратуру? Ви знайдіть мені, особливо зараз, опера з вищою освітою. При бажанні можна, звичайно, якщо побитися об заклад. На гроші.

-Граєте в азартні ігри?

-Мені чомусь щастить. Зате, згідно законам, не щастить у коханні.

Розмова почала набувати якогось слизького відтінку. Людмила глянула на годинник.

-Ну, мені пора. Ще раз дякую. Сподіваюся, у коханні вам таки пощастить.

-Ага, якщо Рома Бойчук дуже полюбить.

-По-моєму, дужче вже нема куди.

Вони підвелися одночасно, Рибалка провів гостю до дверей, витяг з бокової кишені піджака візитку.

-Про всяк випадок. Тут телефони: службовий та мобільний. Домашнього не вказую, трубка завжди в робочому стані.

-Я не захопила своєї візитки з собою. Подумала - навряд чи... Вибачте...

-Нічого. Все ви правильно подумали, Людмило. Передайте вітання доньці, хай одужує. Не знаю ще, хто кого виручив. Якби вона вчасно не очухалася - сидів би я досі в "мавпівнику", ще більше б просмердівся. Та ви не соромтеся: проблеми - дзвоніть, спробуємо вирішити.

-Дякую ще раз. Спочатку спробую сама.

Людмила зробила рукою прощальний жест, двері за нею зачинилися.

Як і передбачалося, під вечір синець набув фантасмагоричної гамми кольорів: фіолетово-синьо-чорно-червона суміш крім естетичного створювала ще й фізичний дискомфорт, бо дуже боліла. Алла, вкотре роздивляючись себе у дзеркало, думала, чи придумали в світі такі пудри та креми, щоб повністю замазати цей витвір кулака чоловічого. Гаразд, нехай у Франції чи там Швейцарії за поставлений під жіночим оком фінгал можна загриміти до суду, не кажучи про Америку. Це до того, що там жінок, які звикли користуватися косметикою, не ризикують товкти по писках і їм не треба замазувати синці. Але ж і вітчизняний виробник почав потроху робити косметику, не вся вона, між іншим, аж така погана. То чому б не розробити тональний крем з урахуванням факту лупцювання злими чоловіками багатостраждальних жінок...