Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
На краю столика стояла скляна посудина, всередину якої, наче реліквію, було поміщено предмети її спідньої білизни, яких Алісія недорахувалася після тої ночі, коли хтось або щось пробралося до неї в помешкання, поки дівчина перебувала під впливом ліків. Пару її панчіх також було розкладено на столі й прикріплено шпильками. Коло них лежала викрадена з її помешкання книжка Віктора Маташа. Алісію заполонило бажання якомога швидше втікати з цього кошмарного місця.
Вона так і не побачила, як за її спиною з купи розібраних дерев’яних тіл поволі підвелася постать і рушила до неї.
30
Коли Алісія зрозуміла, що сталося, уже було пізно. Вона почула позаду уривчасте дихання й обернулася, однак не встигла підвести й націлити револьвер. Лютий удар чимось гострим струсонув їй усі нутрощі. Алісії забило дух, і вона повалилася на коліна. Лише тоді вона чітко побачила Ровіру й зрозуміла, чому не помітила його раніше. Обличчя його затуляла біла маска. Він був голий і тримав у руці щось, схоже на долото.
Алісія хотіла вистрілити, але Ровіра всадив їй у руку металеве вістря. Револьвер упав на підлогу. Чоловік схопив Алісію за горло й потягнув до ліжка. Там він кинув її і всівся дівчині на ноги. Схопивши її за пробиту долотом праву руку, він нахилився, щоб примотати її дротом до залізних прутів ліжка. Коли він це робив, маска зсунулася, і Алісія за кілька сантиметрів від себе побачила перекривлене обличчя Ровіри. Очі його були наче скляні, лице попечене з одного боку від пострілу впритул, а з вуха текла кров. Він посміхався, як дитина, що зібралася відірвати бабці крила і поспостерігати з задоволенням за її агонією.
– Хто ти? – запитала Алісія.
Ровіра поглянув на неї, насолоджуючись моментом.
– Вважаєш себе такою розумницею, а досі не второпала, хто я? Я – це ти. Той, ким ти мала би бути. Спершу я захоплювався тобою. Але потім я зрозумів, що ти слабка і більше нічого не можеш мене навчити. Я кращий за тебе. Я кращий, ніж ти будь-коли могла стати…
Ровіра лишив свою зброю на ліжку. Алісія зміркувала, що якби вдалося відволікти його на секунду, можливо, вона змогла б дотягтися до долота вільною лівою рукою й ударити ним Ровіру в шию чи в очі.
– Не муч мене, – стала благати вона. – Я зроблю все, що ти захочеш.
Ровіра розреготався.
– Голубонько, та ж я саме цього й хочу: мучити тебе. Сильно мучити. Я на це заслужив…
Відтак він схопив її за волосся, притиснув голову до ліжка, і став облизувати їй губи й усе обличчя. Алісія заплющила очі, намагаючись намацати долото. Руки Ровіри, що нишпорили по її тілі, зупинилися на її рані. Алісії вдалося ледь торкнутися пальцями руків’я долота, коли Ровіра прошепотів їй на вухо:
– Розплющ очі, сучко. Я хочу бачити твоє обличчя, коли ти це відчуєш.
Дівчина розтулила очі, уже знаючи, що на неї чекає, сподіваючись зомліти після першого ж удару. Ровіра випростався, здійняв кулак і щосили вгатив її по стегну. Алісія оглушливо завила. Ровіра, його лігвище, світло, холод, який заповнював її нутрощі, – усе відійшло в непам’ять. Лишився тільки біль, що електричним струмом проймав їй кістки, змушуючи забути, хто вона й де перебуває.
Ровіра зареготав, побачивши, як її тіло напнулося, мов струна, а очі зробилися порожніми. Він задер їй спідницю так, що стало видно шрам, який чорною павутиною вкривав стегно, і взявся водити пучками пальців по її шкірі. Він нахилився, поцілував рану, а потім ударив ще раз і ще раз, із такою силою, що обдер кулак об стегнову кістку. Він зупинився тільки тоді, коли з горла Алісії більше не видобувалося жодного звуку. Дівчину, яка, захлинаючись в агонії, поринала в темну безодню, судомило. Ровіра взяв долото й провів гостряком по сітці темних капілярів, що виднілися під блідою шкірою стегна Алісії.
– Подивись на мене, – наказав він. – Я той, хто замінить тебе. Я буду набагато кращим за тебе. Відтепер улюбленцем буду я.
Алісія виклично глянула на нього. Ровіра підморгнув їй.
– Упізнаю мою Алісію, – промовив він.
Він помер посміхаючись. Чоловік не помітив, як Алісія з лівої кишені свого жакета дістала Варґасів револьвер. Коли Ровіра почав колупати долотом в її рані, дівчина приставила дуло до його підборіддя.
– Розумниця, – пробурмотів він.
Наступної миті Ровірине обличчя розлетілося бризками крові й мозку. Другий постріл, упритул, відкинув його назад. Голе тіло з діркою в грудях, що диміла, повалилося навзнак перед ліжком, досі стискаючи в руці долото. Алісія випустила револьвер і взялася вивільняти свою праву руку, прив’язану до ліжка. Адреналін притлумив біль, але дівчина знала, що це тимчасово, що біль рано чи пізно повернеться і що коли це станеться, вона знепритомніє. Треба було вибиратися звідти якомога швидше.
Алісії вдалося випростатися й сісти на ліжку. Вона спробувала встати, але довелося перечекати кілька хвилин: ноги її підломлювалися, а все тіло її поступово опановувала якась незрозуміла слабкість. І холод. Пронизливий холод. Зрештою Алісія таки спромоглася підвестися. Вона стояла на тремтячих ногах, спираючись на стіну. Обличчя й одяг її були забризкані Ровіриною кров’ю. Правої долоні Алісія майже не відчувала, лише далеке глухе пульсування. Вона оглянула рану в животі. Вигляд у тої був кепський.
Саме цієї миті телефон, що стояв біля ліжка, задзвонив. Алісія ледве не закричала. Близько хвилини вона дивилася на апарат, що не переставав деренчати, наче на бомбу, яка може ось-ось вибухнути. Урешті-решт дівчина взяла слухавку й піднесла її до вуха. Затамувавши дихання, слухала. Панувала мовчанка, лише крізь тихе гудіння міжміського з’єднання пробивалося чиєсь розмірене дихання.
– Ти там? – запитав голос.
Алісія відчула, як затремтіла рука, в якій вона тримала слухавку.
Це був голос Леандро.
Слухавка випала їй з руки. Хитаючись, дівчина рушила до дверей. Минаючи споруджений Ровірою вівтар, вона зупинилася. Лють додала їй сил дістатися до майстерні, відшукати бідони з гасом, що стояли біля генератора, і вилити їхній вміст. Тягуча рідина плівкою вкрила підлогу приміщення, огинаючи труп Ровіри, і розтікалася чорним дзеркалом, з поверхні якого здіймалися райдужні струминки пари. Алісія вирвала з генератора один із проводів і кинула його на підлогу. Продираючись до виходу повз підвішені до стелі манекени, вона почула, як за спиною заіскрило й спалахнуло. Раптовий протяг сколихнув дерев’яними фігурами
