Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Не можу погодитися з тим, що ви кажете. Більшість людей хороші й достойні. Просто через купку гнилих яблук смердить весь урожай. Я в цьому навіть не сумніваюся.
Фермін приязно поплескав його по коліну.
– Це тому, що ти ще зовсім зелений і недійшлий розумом. Коли молодий, ти бачиш світ таким, яким він мав би бути, а коли старий – таким, яким він є насправді. Нічого, скоро це в тебе минеться.
Фернандіто пригнічено опустив голову. Доки хлопець опирався спокусі впасти у фаталізм, Фермін роззирнувся довкола й помітив, що на обрії з’явилися дві квітучі на вигляд медсестри в обтислій уніформі, які наближалися коридором. Фермінові, коли він побачив їхню благодатну тілобудову й те, як вони похитували під час ходи стегнами, залоскотало в нижній частині його душі. За браком важливіших справ, якими можна було б скрасити очікування, Фермін узявся ґрунтовно просвічувати їх рентгеном. Одна з медсестер, схоже, новенька, років дев’ятнадцяти, не більше, проходячи повз них, поглянула на нього так, наче хотіла сказати, що цей смаколик не для такої шантрапи, як він, і розсміялася. Друга, либонь, уже навчена поводитися з відвідувачами, що били байдики, скинула на нього осудливим поглядом.
– Свиня, – пробурмотіла дівчина.
– Ах, який розкішний харч колись матимуть хробаки, – мовив Фермін.
– Не розумію, як ви можете зараз думати про це, коли сеньйорита Алісія перебуває між життям і смертю?
– Ти завжди говориш шаблонами чи вчився красномовства з офіційної кінохроніки? – відказав йому бібліографічний дорадник книгарні «Семпере й сини».
Запала довга мовчанка, яка тривала доти, доки Фермін, що заходився здирати пластир із ваткою, наліплений на тому місці, з якого брали кров, не помітив, що Фернандіто скоса позирає на нього, не наважуючись знову розтулити рота.
– Що тепер сталося? – запитав він хлопця. – Хочеш пі-пі?
– Мені просто цікаво, як давно ви знаєте Алісію.
– Можна сказати, що ми з нею давні приятелі.
– Бо вона ніколи раніше не згадувала про вас, – докінчив Фернандіто.
– Це тому, що ми не бачилися більше як двадцять років. Я гадав, що Алісія мертва, а вона думала те саме про мене.
Хлопець спантеличено дивився на Ферміна.
– Ну, а ти? Наївний закоханий, що потрапив у тенета до королеви ночі, чи набожний доброволець?
Фернандіто замислився.
– Скоріше, мабуть, перше.
– Не соромся, таке життя. Навчитися розуміти справжні причини наших учинків – це перший крок на шляху до пізнання себе. А звідти вже зовсім недалеко до того, щоб перестати бути бевзем.
– Ви говорите, як книжка, Ферміне.
– Якби книжки говорили, довкола не було б стільки глухих. Не дозволяй іншим писати тобі репліки – ось твоє завдання, Фернандіто. Користайся головою, яку Господь помістив тобі на в’язи, і компонуй сам лібрето свого життя, бо у світі повно гендлярів, охочих напхати поважній публіці мізки всяким глупством, щоб і далі лишатися на возі й вимахувати морквиною у віслюка перед носом. Зрозумів?
– Боюся, що ні.
– Ото ж бо й воно. Ну, гаразд, користаючись із того, що ти вже трохи заспокоївся, я попросив би тебе повернутися до розповіді про те, що сталося. Тільки цього разу почни з початку, дотримуйся хронології і, будь ласка, без авангардистських стилістичних засобів. Ти впораєшся?
– Я спробую.
– Тоді гайда!
Цього разу Фернандіто не оминув ані титли. Фермін збентежено слухав, тимчасом як у його голові з домислів і гіпотез частинки пазлу поступово складалися в одне ціле.
– А де тепер ті документи і записник Ізабелли, про який Алісія згадувала?
– Я лишив їх тітці Хесусі. Вона працює консьєржкою в будинку, де мешкає Алісія. Їй можна довіряти.
– Я в цьому не сумніваюся, але нам треба буде підшукати певніший сховок. У світі поліційних інтриг добре відомо, що консьєржки славні багатьма чеснотами, проте надійність не є однією з них.
– Вам видніше.
– І ще я попрошу тебе, щоб усе, що ти мені розповів, лишилося між нами. Сеньйорові Даніелю Семпере про це – ані слова.
– Зрозуміло. Як cкажете.
– Оце мені подобається. Слухай-но, у тебе з собою часом немає якихось грошей?
– Кілька монет має бути…
Фермін вимогливо наставив долоню.
– Мені потрібно зробити один дзвінок.
Даніель відповів після першого ж гудка.
– На Бога, Ферміне, де ти запропастився?
– У лікарні Дель-Мар.
– У лікарні? Що сталося?
– Алісію намагалися вбити.
– Що? Хто? Чому?
– Даніелю, зроби мені таку ласку й заспокойся.
– Та як же мені заспокоїтися?
– Беа десь поруч?
– Авжеж, але…
– Передай їй слухавку.
Пауза. Суперечка. Нарешті спокійний голос Беа на тому кінці провода.
– Я слухаю, Ферміне.
– У мене немає часу пояснювати все детально, але суть справи така: Алісію ледь не вбили. Зараз вона в операційній, а ми чекаємо, доки щось повідомлять.
– Ми?
– Я і хлопчина на ім’я Фернандіто, який, схоже, працював на Алісію чимось середнім між хлопчиком на побігеньках і вивідачем. Я знаю, як це все звучить, але прошу тебе, не нервуйся.
– Що тобі потрібно, Ферміне?
– Завдяки своєму красномовству мені наразі вдалося владнати справу, однак я відчуваю, що довго ми тут лишатися не зможемо. Якщо Алісія з цього виборсається, не думаю, що лікарня буде для неї безпечним притулком. Хтось може захотіти довести справу до кінця.
– Що ти пропонуєш?
– Якомога швидше перевезти Алісію туди, де ніхто не зможе її знайти.
Беа відповіла не відразу.
– Ти думаєш про те саме, що і я?
– У мудрих людей думки завжди збігаються.
– І як ти плануєш витягти її з лікарні й перевезти туди?
– Саме зараз я виробляю нашу стратегію.
– Боже, поможи нам.
– Чому ти така маловірна, жінко?
– Що я маю робити?
– Звернутися по допомогу до лікаря Сольдевіли, – сказав Фермін.
– Лікар Сольдевіла на пенсії і не практикує вже щонайменше кілька років. Чи не було б ліпше…
– Нам потрібен хтось, кому можна довіряти, – перебив її Фермін. – До того ж усім відомо, що Сольдевіла – найкращий фахівець. Я переконаний, що він залюбки погодиться нам допомогти, коли ти скажеш йому, що про це попросив я.
– Коли він востаннє згадував про тебе, то називав тебе безстидником, який щипає за дупи його медсестер, і казав, щоб ти йому навіть на очі не показувався.
– То все в минулому. Сольдевіла мене дуже поважає.
– Ну, як скажеш… Щось іще?
– Медичні засоби щонайменше на тиждень для пацієнтки з однією діркою в животі, другою в руці й наслідками побоїв, які відправили б у нокаут боксера-важковаговика.
– Боже мій… – пробурмотіла Беа.
– Не відволікайся, Беа. Медичні засоби. Лікар знатиме які.
– Йому це все не сподобається.
