Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Вона благала небо й пекло, щоб не дали їй померти в цьому тунелі, щоб дозволили дістатися до того клаптика світла, що виднілося вдалині. Алісії здавалося, що вона вибирається звідси вже цілу вічність. Неначе якесь чудовисько проковтнуло її, і вона, рятуючись, спинається його нутрощами нагору. Жар пожежі, що наздоганяв її, не спроможний був розняти тих крижаних обіймів, що огортали Алісію. Дівчина не спинялася, доки не переступила поріг майстерні й не опинилася надворі. Там вона вдихнула свіже повітря й відчула, як краплі дощу пестять її шкіру. Вулицею до неї поспішала якась постать.
Алісія впала на руки Фернандіто, який підхопив її. Вона всміхнулася йому, проте хлопець дивився на неї нажаханими очима. Дівчина піднесла руку до живота, до того місця, куди дістала перший удар. Теплувата кров текла поміж її пальцями й розмивалася під дощем. Алісія більше не відчувала болю, лише холод. Холод, який нашіптував їй махнути на все рукою, стулити повіки й заснути вічним сном, що обіцяв спокій та істину. Дівчина подивилася в очі Фернандіто і знову всміхнулася йому.
– Не лишай мене помирати тут, – прошепотіла вона.
31
Гроза розігнала перехожих і позбавила книгарню її клієнтів. Зважаючи на це, Фермін вирішив присвятити день управлінській та розумовій роботі. Не звертаючи уваги на гуркіт грому й натиск зливи, що наче заповзялася вивалити шибки крамниці, він увімкнув радіо. Повільно й холоднокровно, немовби зламував сейф, Фермін крутив диск налаштування, доки не натрапив на звуки великого оркестру, що саме брався за початкові такти «Сібонею» [119]. Коли пролунали перші удари в барабан, Фермін, погойдуючись у карибському ритмі, приготувався взятися за приведення до ладу шеститомового видання «Паризьких таємниць» Ежена Сю, покликавши собі на підпомогу Даніеля.
– Під цю пісню я танцював зі своєю смаглявочкою в кабаре «Тропікана», у Гавані, коли ще був зовсім юним і тямив, як треба рухати стегнами. Яких тільки спогадів не навіває вона мені… Коли б замість цього паризького фертика хист до письменства дістав я, то написав би «Гаванські таємниці», – заявив він.
– Ерос здобув, Парнас втратив, – прокоментувала Беа.
Фермін, розпростерши обійми, рушив до неї, відбиваючи кроки і вигойдуючись у ритмі клаве.
– Сеньйоро Беа, ходіть-но сюди, і я навчу вас кількох найпростіших рухів сон-монтуно, а то з вашим чоловіком, що танцює так, наче має на ногах цементові боти, ви так і не пізнаєте шаленства афрокубинського танцю. Нумо ж веселитися…
Беа поквапилася втекти від Фермінових наспівувань і пританцьовувань до підсобки, де взялася закінчувати зведення рахунків у бухгалтерській книзі.
– Слухай-но, Даніелю, твоя дружина часом буває такою нудною, як кадастровий список.
– Ще б пак, – погодився Даніель.
– Я все чую, – донісся з підсобки застережливий голос Беа.
Даніель із Ферміном мали великі сподівання приємно провести час, коли почувся скрегіт гальм на мокрій бруківці. Підвівши очі, вони побачили, що просто перед вітриною книгарні «Семпере й сини» зупинилося таксі. У небі зблиснуло, і на якусь хвилю автомобіль здався колісницею з розтопленого свинцю, що парувала у струменях зливи.
– Як казали за днів минулих, таксі подано, – мовив Фермін.
Далі все відбулося з катастрофічною швидкістю. Мокрий як хлющ, хлопчина з обличчям, перекошеним від жаху, вискочив із машини й, підбігши до дверей із табличкою «ЗАЧИНЕНО», заходився гамселити кулаками по склі. Фермін і Даніель перезирнулися.
– І нехай тепер хтось скаже, що в цій країні не хочуть купувати книжок.
Даніель підійшов до дверей і відчинив їх. Хлопець, який, здавалося, ось-ось зомліє і впаде, притискав руку до грудей і тяжко відсапував.
– Хто з вас Фермін Ромеро до Торрес? – мало не зірвавшись на крик, вигукнув він.
Фермін підняв руку.
– Той, хто кремезніший із нас двох. Себто я.
Фернандіто кинувся до нього, схопив за руку й потягнув за собою.
– Ви мені потрібні, – благально мовив він.
– Слухай-но, парубче, не ображайся, але розкішні кралі казали мені це саме безліч разів, і навіть їм я не піддавався.
– Алісія, – задихаючись, сказав Фернандіто. – Здається, вона помирає…
Фермін зблід на обличчі. Кинувши на Даніеля стривожений погляд, він, не кажучи більше ні слова, дав себе вивести на вулицю й затягнути до салону таксі, що не гаючи часу рушило.
Беа, яка визирнула з-за завіси й бачила всю сцену, спантеличено поглянула на Даніеля.
– Що це все значить?
Її чоловік тяжко зітхнув.
– Погані новини, – пробурмотів він.
Опинившись усередині таксі, Фермін відразу ж наштовхнувся на погляд водія.
– Усі зібралися? Куди тепер їхати?
Фермін спробував розібратися в ситуації. Йому знадобилося кілька секунд, щоб збагнути, що особа з восковим обличчям і відсутнім поглядом, яка лежала на задньому сидінні таксі, – була Алісією. Фернандіто підтримував її голову руками, силкуючись стримати сльози відчаю.
– Ну ж бо, рушай! – наказав Фермін таксистові.
– Куди?
– Наразі просто вперед. І хутчіш-бо, дідько тебе дери!
Фермін поглянув на Фернандіто.
– Я не знав, що робити, – пробелькотів хлопець. – Вона не дозволила мені завезти її до лікарні чи до якогось лікаря, і…
Алісія під час короткого спалаху свідомості подивилася на Ферміна й лагідно всміхнулася йому.
– Ферміне, ти завжди намагаєшся врятувати мене.
Коли Фермін почув її немічний голос, шлунок і всі сусідні органи йому аж стиснулися. А це, зважаючи на те, що він ум’яв на сніданок цілу пачку каркіньйолів [120], виявилося неабияк болюче. Алісія плавала між свідомістю й забуттям, і Фермін вирішив розпитати парубійка, який видавався найбільш наляканим з усіх трьох.
– Як тебе звати?
– Фернандіто.
– Можеш розказати мені, що сталося?
Фернандіто взявся переповідати всі події минулої доби, але так хапливо й плутано, що Фермін спинив його й вирішив взятися до вирішення більш практичних і нагальних завдань. Він помацав живіт Алісії і поглянув на свої закривавлені пальці.
– Агов, стерничий! Мчи до лікарні Божої Матері Дель-Мар, – наказав він таксистові.
– У мене не вертоліт! Подивися, які затори.
– Або ми будемо в лікарні за десять хвилин, або я спалю твою чортопхайку. Даю слово.
Таксист невдоволено забурчав і натиснув на газ. Його підозріливі очі зустрілися в дзеркалі заднього огляду з Ферміновими.
– Слухай-но, а ти колись раніше не їздив уже зі мною? Це не ти помирав кілька років тому в моїй машині?
– Оце бовкнув, як у калюжу перднув! Чого б це мені заманулося помирати в твоїй машині? Я вже радше прив’язав би до шиї «Дружину судді» [121] і стрибнув із мосту у
