Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

умикач, покрутила ручку, і вервечка лампочок низької напруги, підвішених до проводу, засвітилася вздовж коридору. У червонуватій півтемряві стало видно вузький тунель, що під невеличким кутом ішов униз. За кілька кроків від входу стіна була поцяткована темними плямами, немовби хтось збризнув на неї червоною фарбою. Щонайменше одна з куль, випущених Фернандіто, потрапила в ціль. Можливо, й не одна. Кривавий слід тягнувся по підлозі й губився у віддалі. За кілька кроків Алісія побачила ніж, із яким Ровіра хотів напасти на Фернандіто. Лезо було в крові, і дівчина зрозуміла, що це Варґасова кров. Алісія, не зупиняючись, просувалася далі, поки не помітила ореол примарного світла, що біліло наприкінці тунелю.

– Ровіро! – гукнула вона.

У глибині коридору затанцювали тіні, почувся якийсь шурхіт, наче щось повзло в темряві. Алісія хотіла сковтнути слину, але в роті їй пересохло. Вона навіть не зауважила, що відколи зайшла в цей коридор, більше не відчуває ні болю в стегні, ні холоду від мокрої одежі. Вона відчувала лише страх.

Алісія подолала відстань, що зоставалася до кінця коридору, не звертаючи уваги на звук, із яким її туфлі ступали по вологій і липкій підлозі.

– Ровіро, я знаю, що ти поранений. Виходь, поговоримо.

Власний голос здався Алісії ламким і полохливим, однак луна, що пішла від її слів, стала їй за провідника. Діставшись до кінця тунелю, дівчина зупинилася. Далі перед нею розгорталася простора зала з високою стелею. Алісія оглянула те, що лишилося від робочих столів, інструментів та всякого приладдя, що лежало під стінами склепінчастого приміщення. Крізь віконце з матового скла в глибині зали соталося химерне бліде світло.

Вони звисали на мотузках, наче повішеники. Півметра над підлогою. Десятки манекенів. Чоловіки, жінки й діти у вбранні з іншого часу колихалися в сутіні, наче душі, що потрапили до потаємного чистилища. Одні мали усміхнені обличчя і зблискували скляними очима, інші ж лишилися недовершеними. Алісія відчувала в горлі калатання власного серця. Вона глибоко відітхнула й занурилася в гущу підвішених фігур. Поки дівчина поволі посувалася між ними, руки їхні пестили їй волосся й обличчя. Коли вона проходила повз, манекени починали розгойдуватися.

Під склепінням розлігся перестук дерев’яних тіл. Крізь нього пробивався якийсь механічний гул. Запах гасу ставав дедалі сильнішим. Лишивши позаду ліс манекенів-повішеників, Алісія помітила якусь промислову машинерію, що двигтіла й викидала клуби пари. Генератор. Біля нього громадилася навала з решток розібраних манекенів. Відділені голови, руки, тулуби переплелися в клубку, який нагадав Алісії про скинуті на купу тіла, які вона бачила під час війни на вулицях Барселони після повітряних бомбардувань.

– Ровіро? – гукнула вона знову, радше прагнучи почути власний голос, ніж сподіваючись на відповідь.

Алісія мала певність, що за нею стежать із якогось темного закутка. Вона напружила зір, силкуючись роздивитися опуклості, що вгадувалися в півтемряві. Нічого не рухалося. За купою решток манекенів виднілися двері, під якими тягнулися кабелі, підключені до генератора. Двері були обрамлені прямокутником електричного світла. Алісія подумки благала, щоб усередині на підлозі лежало бездиханне тіло Ровіри. Вона підійшла до дверей і поштовхом ноги відчинила їх.

29

Приміщення – квадратна комірчина з чорними стінами й без вікон, що пахла вогкістю, – скидалося на крипту. Зі стелі звисала низка голих лампочок, які випромінювали жовтувате світло й тихо іскристо гуділи так, що здавалося, ніби стіни обсів бджолиний рій. Перш ніж зайти, Алісія уважно оглянула кожен сантиметр приміщення. Ровіри ані сліду.

У кутку стояло металеве ліжко, на якому лежали кілька старих ковдр, а ящик поруч правив за нічний столик. На ньому стояв чорний телефонний апарат, кілька свічок і слоїк, наповнений монетами. Під ліжком Алісія помітила стару валізу, пару черевиків і відро. Поруч стояла простора одежна шафа з різьбленого дерева, антикварна річ, котру очікуєш побачити скоріше в якомусь розкішному палаці, ніж у промисловій майстерні. Дверцята шафи були стулені, однак між ними все ж лишалася щілина завтовшки в два пальці. Алісія помалу наблизилася до шафи, приготувавшись вистрілити. На мить вона уявила, як Ровіра посміхається всередині, готовий розчахнути дверцята, коли дівчина втратить пильність.

Міцно стискаючи зброю обіруч, Алісія вдарила двері ногою, ті подались назад і, відбившись від рами, поволі розчинилися. Шафа була порожньою. На перекладині висіло з десяток голих вішаків. На дні шафи Алісія побачила картонну коробку, на якій було написане одне-єдине слово:

САЛЬҐАДО

Алісія потягнула коробку, і її вміст вивалився дівчині до ніг. Прикраси, годинники, інші коштовні речі. Перев’язані мотузками пачки банкнот, які вже давно вийшли з обігу. Золоті виливки, виготовлені неакуратно, нашвидкуруч. Алісія опустилася навколішки, щоб оглянути всі ці скарби, справжнє багатство, яке вочевидь було здобиччю Себастьяна Сальґадо, колишнього в’язня замку Монтжуїк і першого підозрюваного у справі зникнення Маурісіо Вальса, яку він заховав у камері зберігання на Північному вокзалі і яку сподівався забрати через двадцять років, вийшовши на волю після того, як міністр виклопотав йому помилування. Однак Сальґадо так ніколи й не вдалося заволодіти награбованим. Коли він відчинив камеру схову, валіза виявилася порожньою. Хтось випередив Сальґадо, обікрав крадія, а потім прибрав його. Хтось, хто знав про його скарб і про всю історію з анонімними погрозами, які Вальс отримував протягом багатьох років. Хтось, хто смикав за мотузочки ще задовго до зникнення міністра.

Світло блимнуло, і Алісія обернулася, налякана. Лише тоді вона помітила фотографії. Вони займали цілу стіну, від підлоги до стелі. Дівчина поволі наблизилася, а коли зрозуміла, що бачить перед собою, відчула, як їй підтинаються ноги. Руки зі зброєю опустилися самі.

Десятки, сотні світлин, вирізок і заміток утворювали колаж, складений із неймовірною старанністю й завзяттям справжнього ювеліра. На всіх без винятку фотографіях була Алісія. Вона впізнала кадри її перших днів служби, поруч висіли знімки з часів її дитинства, коли вона мешкала в патронаті «Рібас». Колекція містила десятки фотографій, зроблених звіддаля, на яких Алісія йшла вулицями Барселони чи Мадрида, заходила до готелю «Палас», сиділа в кав’ярні з книжкою, спускалася сходами Національної бібліотеки, робила закупи в столичних крамницях і навіть прогулювалася в парку Ретіро біля Кришталевого палацу. На одній зі світлин були двері до її помешкання в готелі «Гіспанія».

Дівчина побачила вирізки з газет, де описувалися справи, до розв’язання яких вона доклалася. Певна річ, там ні словом не згадувалося ні про Алісію, ні про її підрозділ, а всі заслуги приписували поліції або Громадянській гвардії. Під колажем, наче вівтар, стояв столик, на якому було розкладено різноманітні предмети, що мали стосунок до неї: меню з ресторанів, які вона відвідувала, паперові