Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Біжи, – проскавулів він.
27
Фернандіто прикипів очима до дверей, що поволі зачинялися від поштовху вітру. Пітьма довкола зробилася щільнішою. Силуети двох манекенів і шафок-вітрин зникли в темряві. Коли між дверима й одвірком лишилася тільки вузесенька щілина кволого світла, Фернандіто глибоко вдихнув і сказав собі, що прийшов до лігвища вбивці не просто так. Алісія розраховує на нього. Він міцно стиснув руків’я револьвера й обернувся до темного коридору, що заглиблювався в нутрощі майстерні.
– Не бійся, – пробурмотів він.
Його вух долинув якийсь тихий звук. Фернандіто ладен був заприсягтися, що це сміх дитини. Сміх, який пролунав зовсім поруч. За кілька метрів від нього. Хлопець почув кроки в темряві, що хутко наближалися, і його охопила паніка. Фернандіто звів револьвер і, не тямлячи достоту, що робить, натиснув на гачок. Оглушливий гуркіт ударив його по барабанних перетинках, а руки відкинуло назад, наче по зап’ястках хто вгатив молотком. Спазм сірчаного світла на одну соту секунди освітив коридор, і Фернандіто побачив його. Із ножем, здійнятим у руці для удару, він наближався до хлопця. Очі його палали, а обличчя ховалося за чимось, що здавалося якоюсь машкарою, виготовленою зі шкіри.
Фернандіто вистрілив ще раз і ще раз, аж доки револьвер не випав йому з рук, а сам він не повалився навзнак. Якоїсь миті йому здалося, що демонічна постать уже нависає над ним і холодна сталь ось-ось увіп’ється йому в тіло, раніше ніж він встигне віддихатися. Хлопець позадкував поповзом, а коли зумів зіп’ястися на рівні, то рвонув до дверей, які відчинилися під вагою його тіла, і викотився на залиту водою вулицю. Фернандіто підвівся й, не обертаючись, кинувся бігти, наче грішна душа, що втікає від сатани.
Усі казали на нього Берналь. Це не було його справжнє ім’я, але йому було байдуже. Лише кілька днів він провів за наказом Ендайї в цьому будинку, від якого волосся ставало дибки, але й цього було досить. Досить, щоб зрозуміти: що менше він потраплятиме на очі цьому катові та четвірці його різників, то краще. Поліціянтові бракувало менше двох місяців до виходу на мізерну пенсію, що мала би стати компенсацією за ціле життя, втрачене на службі в поліції. Діставшись таких висот фарсу, він мріяв лише про те, щоб померти самому й забутому в темній і вогкій кімнаті в пансіоні на вулиці Хоакіна Кости. Він радше волів згинути, як стара шльондра, ніж пишатися в мундирі героя для більшої слави тих милих хлопчиків, яких надсилають із міністерства. Нових центуріонів, усіх викроєних за одним зразком, готових очистити вулиці Барселони від усяких комуняцьких недобитків та іншої бідолашної дрібноти, яка ледве здужала сцяти стоячи, провівши півжиття по криївках або в переповнених, наче вулики, в’язницях. Існують часи, коли достойніше померти в забутті, аніж жити в славі.
Поліціянт, якого кликали Берналем, саме розмірковував над цим, коли відчиняв двері до кухні. Ендайя наказав час від часу робити обхід будинком, і він виконував накази свого начальника до останньої крапки. Це була його спеціалізація. Поліціянтові вистачило кількох кроків, щоб помітити: щось тут було негаразд. Подмух вологого повітря війнув йому в обличчя. Він підвів очі й оглянув дальню частину кухні. Спалах блискавки вихопив із темряви зубчасті контури розбитої шибки. Поліціянт підійшов до кутка приміщення й присів, роздивляючись скалки, що випали з вікна. У поросі виднілася вервечка слідів. Кроки були легкі й невеликі, із натиском на каблуці. Жінка. Поліціянт на прізвисько Берналь зважив побачене. Відтак підвівся й зайшов до комори. Натиснув на стіну й відчинив двері до тунелю. Ступив кілька кроків униз, доки сморід, що підіймався знизу, не зупинив його. Він повернувся і вже збирався зачиняти вхід, коли помітив ліхтар, що висів на гаку. Ліхтар злегка погойдувався. Поліціянт зачинив двері й повернувся до кухні. Кинувши короткий погляд, він задумався на якусь хвилю, а потім ногою затер сліди й відсунув уламки скла в темний кут. Він не збирався доповідати Ендайї, коли той повернеться, що до будинку навідалася непрохана гостя. Останній нещасливець, який приніс Ендайї погані новини, заплатив за це зламаною щелепою. І то був один із його довірених людей. Ні, краще нічого не розповідати. Якщо пощастить, менш ніж за два місяці йому видадуть медальку, яку він закладе в ломбарді, щоб оплатити послуги котроїсь породистої повії, в обіймах якої він збирався розпрощатися з марнотою цього світу. А якщо він усе ж таки зостанеться живим, то матиме перед собою цілу старість, прокляту й одноманітну, щоб забути все те, що передувало цим останнім кільком дням у «Ель-Пінарі», і переконати себе в тому, що все вчинене ним в ім’я обов’язку було вчинено тим Берналем, яким він ніколи не був і не буде.
Сховавшись за деревами, по той бік вікна, Алісія спостерігала, як поліціянт незворушно обходить кухню, як перевіряє вхід до тунелю, а потім невідь-чому стирає сліди, що лишилися після неї. Поліціянт кинув останній погляд і обернувся до виходу. Не знаючи напевне, чи він збирається доповісти своєму начальству про те, що побачив, чи ні, Алісія вирішила скористатися тим, що злива знову посилилася, і ризикнути. Потрібно було спуститися зі схилу, перебігши якомога швидше садок, і перелізти через мур. Усе це забрало їй шістдесят довгих секунд, і щосекунди дівчина очікувала, що куля ось-ось вгородиться їй межи лопатками. Цього, однак, не сталося. Алісія зістрибнула на вулицю й побігла назад на майданчик, де «блакитний трамвай» уже рушав крізь зливу. Дівчина застрибнула на ходу і, не зважаючи на докірливий погляд контролера, упала на сидіння. Змокнувши до рубця, вона вся тремтіла й не знала, чи то від холоду, чи то від полегшення.
Він сидів на сходинці під’їзду, зіщулившись під дощем. Алісія підійшла, брьохаючи калюжами, в яких потонула вулиця Авіньйон, і стала перед ним. Вона вже про все здогадалася без жодних слів. Фернандіто підвів голову й подивився на неї зі сльозами в очах.
– Де Варґас? – запитала Алісія.
Фернандіто опустив голову.
– Не ходіть туди, – промимрив він.
Алісія вибігла нагору, перестрибуючи по дві сходинки на раз і не звертаючи уваги на свердлячий біль у стегні, від якого німів увесь бік. Вибігши на п’ятий поверх, вона зупинилася перед прочиненими дверима до Варґасового помешкання. Звідти йшов солодкуватий металічний запах. Алісія штовхнула двері й побачила тіло, що розпростерлося на
