Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Не розумію, як ви можете зараз їсти, Ферміне?
– Я віддав вісімдесят відсотків свого кров’яного запасу, і тому, мабуть, сукупна шкода, завдана моїй печінці та іншим органам, змушує їх прагнути відновлення. Майже як у Прометея, хіба що обійшлося без орла.
– Якого Прометея?
– У юності, Фернандіто, окрім дрочити, як макака, треба ще трохи читати. До того ж я людина дії, а тому маю вельми прудкий метаболізм і повинен споживати на тиждень утричі більше, ніж важу сам, – і то бажано всяких смаколиків, – щоб підтримувати це божественне тіло в прекрасній формі.
– Сеньйорита Алісія майже не їсть, – докинув Фернандіто. – А ось п’є чимало…
– Кожен карась має свій лас, – вирік Фермін. – Я от, наприклад, після війни вічно голодний. Ти молодий, і тобі не зрозуміти.
Фернандіто, більше не сперечаючись, лише поглядав, як його новий знайомий поглинає наїдок. Невдовзі у дверях чекальні з’явився суб’єкт, що мав вигляд прокурора комарки [122], і тримав у руці портфель. Чоловік кахикнув, щоб звернути на себе увагу.
– Ви родичі пацієнтки?
Фернандіто запитально поглянув на Ферміна, який лише поклав руку йому на плече, даючи зрозуміти, що відтепер і надалі роль їхнього речника належить виключно йому.
– Слово «родичі» не відображає належним чином наших стосунків із пацієнткою, – заявив Фермін, обтрушуючи крихти з піджака.
– А яке ж тоді слово їх відображає, якщо дозволите поцікавитися?
Фернандіто гадав був, що вже має певні навики в мистецтві плести казки про білого бичка, але зрозумів, що не тямить у цьому анічогісінько, коли потрапив на бенефіс, який маестро Фермін Ромеро де Торрес улаштував тоді, коли Алісія, лежачи на операційному столі, сповзала в небуття. Коли суб’єкт відрекомендувався заступником директора лікарні й виявив свої наміри довідатися про те, що сталося, і попросити документи, Фермін згодував йому байку, так бездоганно склепану, що чиновник лише слухав, роззявивши рота. Насамперед Фермін назвався довіреною особою губернатора провінції Барселона, пестуна режиму.
– Зважаючи на те, що справа торкається його ясновельможності, що менше розголосу вона дістане, то краще, – заявив Фермін.
– Рани, завдані сеньйориті, украй важкі й вочевидь насильницького характеру. Закон зобов’язує мене повідомити поліцію…
– Я вам цього б не радив, якщо тільки не хочете прокинутися завтра помічником сторожа районної поліклініки.
– Я не розумію.
– Усе дуже просто. Сідайте і слухайте уважно.
Фермін наплів йому, що Алісія, яку він перехрестив у своїй розповіді на Віолету Леблан, – то елітна жінка за викликом, чиїх послуг запраглося губернаторові та його друзякам із Комітету розвитку праці для гулянки, яку вони влаштували за рахунок членських внесків Державної профспілки [123].
– Ви ж знаєте, як це буває. Кілька чарчинок бренді, мереживні спідниці, і всі геть-чисто втрачають глузд. Іберійські мачо – справжні мачо, і Середземному морю годі загасити їхній шал.
Далі Фермін повідав, що в процесі еротичних ігрищ високодостойник трохи перестарався і прекрасна Віолета дістала тяжке поранення.
– Ці теперішні повії стали зовсім ніжними, нічого не можуть витримати, – завершив він свою розповідь.
– Але ж…
– Зайве й казати, який скандал вибухне, якщо цей прикрий випадок випливе назовні. Подумайте лишень про те, що в пана губернатора є благочестива дружина, вісім діточок, п’ять посад у різних ощадних банках і мажоритарні пакети акцій у трьох будівельних компаніях, у яких працюють зяті, племінники та інші родичі шановних зверхників Барселони, як то узвичаєно є в нашій укоханій батьківщині.
– Я розумію, але закон є закон, і я мушу…
– Ви мусите служити Іспанії й оберігати добре ім’я її найкращих людей, як це роблю я разом зі своїм вірним помічником Міґеліто. Ось він, сидить перед вами з таким виразом на обличчі, мовби наклав у штани від страху, а щоб ви знали, хлопчина другий похресник не кого-небудь, а самого маркіза Віллаверде. Правду я кажу, Міґеліто?
Фернандіто поспішно закивав головою.
– То що ж маю з цим усім робити? – збентежено запитав заступник директора.
– Ось дивіться: я в таких випадках – а повірте, досвіду в мене чимало – завжди заповнюю документацію іменами, взятими з праць славетного Рамона Марії дель Вальє-Інклана, адже твори цього майстра пера нечасто потрапляють до списків книжок, рекомендованих до читання Головним управлінням поліції, і таким чином підміни ніхто не зможе помітити.
– Але я такого не можу зробити!
– Передайте всі папери мені. А самі тим часом зможете зосередитися на тих щедрих виявах віддяки, які на вас неодмінно посипляться за те, що ви, як справжній герой, виконали свій патріотичний обов’язок. Так ми врятуємо нашу країну. Іспанія – це не Рим. Тут зрадникам платять [124].
Заступник директора лікарні, що на той час уже побуряковів, а кров’яний тиск його, либонь, перейшов усі допустимі межі, струснув головою і зобразив на обличчі справжнє королівське обурення.
– А як вас на ім’я, можна дізнатися?
– Раймундо Луліо, до ваших послуг і послуг Іспанії, – відповів Фермін.
– Але ж це просто якась ганьба.
Фермін пильно поглянув йому в очі й кивнув.
– Маєте цілковиту рацію. А що ж іще нам робити з ганьбою, окрім як сховати її під ковдру й підраховувати тим часом грошенята?
Минула година. Фермін і Фернандіто далі чекали на новини з операційної. Піддавшись Ферміновим наполяганням, хлопець випив філіжанку гарячого какао, віджив і трохи заспокоївся.
– Ферміне, як гадаєте, він повірив тому, що ви йому наплели? Чи ви часом не перебрали міри з сороміцькими подробицями?
– Фернандіто, найважливіше те, що ми посіяли сумнів. Коли брешеш, головне – це не правдоподібність твоєї вигадки, а жадібність, пиха й тупість того, кого ти прагнеш обдурити. Ніхто ніколи нікого не обманює, люди обманюються самі. Досвідчений брехун подає дурникові те, що той хоче почути. У цьому весь секрет.
– Те, про що ви кажете, жахливо, – зауважив Фернандіто.
Фермін стенув плечима.
– Із якого боку подивитися. У тому театрі, в якому грають одягнені в шовки мавпи і який зветься світом, неправда – це той розчин, завдяки якому тримається купи вся сцена. Люди чи то зі страху, чи то заради вигоди, чи то з наївності так звикли до брехні, що добрехалися вже до того, що вважають, ніби кажуть правду. Ось, що найпаскудніше в наш час. Чесна й щира людина перетворилася на зникомий вид,
