Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Еге ж, — мовила дружина. — Звичайно, не може.

Американка похвалила дорожнє пальто моєї дружини, і виявилося, що й вона ось уже двадцять років замовляє одяг у тому самому maison de couture[82] на вулиці Сент-Оноре. Вони там мають її мірку, і знайома vendeuse[83], що знає її смак, підбирає для неї сукні, а тоді їх надсилають в Америку. Ті пакунки прибувають на пошту, що недалеко від її дому в Нью-Йорку, там їх розпаковують і оцінюють, але митні податки завжди помірні, бо сукні ті зовсім прості на вигляд, без золотого шитва чи якихось оздоб, і ніколи не скажеш, що вони дорогі. Перед теперішньою vendeuse— її звуть Тереза — була ще одна, Амелі. Тільки оці дві й були за всі двадцять років. A couturier[84] весь час той самий. Зате ціни підскочили, А втім, за нинішнього курсу долара різниця майже не помітна. Тепер вони мають і доньчину мірку. Дівчинка вже зовсім доросла, і навряд щоб її виміри ще змінювались.

Поїзд уже йшов околицями Парижа. Передміські укріплення були зрівняні з землею, але трава ще не виросла. На запасних коліях стояло безліч вагонів: коричневі дерев'яні вагони-ресторани й коричневі дерев'яні спальні вагони, що о п'ятій пополудні мали вирушити до Італії,— якщо той поїзд і тепер відходив о п'ятій, — на них були таблички «Париж — Рим»; і приміські вагони з лавками на дахах, що в певні години дня були переповнені і всередині, і нагорі,— якщо й тепер так велося, — а за ними мигтіли білі стіни будинків та незліченні вікна. І все те було свіже, наче перед сніданком.

— З американців виходять найкращі чоловіки, — говорила американка до моєї дружини. Я знімав з полиці валізи. — Виходити заміж треба тільки за американців.

— А ви давно виїхали з Веве? — спитала дружина.

— Восени буде два роки. Оце ж бачите, якраз їй я і везу цю канарку.

— Той коханий вашої дочки був швейцарець?

— Так, — сказала американка. — Він з порядної родини. Учився на інженера. Там, у Веве, вони й познайомились. Усе, було, ходили разом.

— Я знаю Веве, — сказала дружина. — Ми провели там свій медовий місяць.

— Що ви кажете? Певно, то було чудово. Я, звісно, й гадки не мала, що вона в нього закохається.

— Місця там прегарні,— сказала дружина.

— Атож, — погодилась американка. — Правда, гарні? Де ви там жили?

— У «Трьох коронах», — відповіла дружина,

— О, це дуже пристойний готель, — сказала американка.

— Так, — відказала дружина. — Ми мали чудову кімнату, і краєвид восени був чарівний.

— Ви були там восени?

— Так, — відказала дружина.

Ми поминали три вагони, що попали в катастрофу. Стіни їх були розтрощені, дахи позгинані.

— Погляньте, — мовив я. — Була катастрофа.

Американка визирнула у вікно й побачила останній вагон.

— Оцього я й боялася цілу ніч, — мовила вона. — У мене часом бувають жахливі передчуття. Ніколи більше не поїду вночі цим rapide. Певно ж, мають бути інші зручні поїзди, але не такі швидкі.

Поїзд в'їхав у присмерк під склепінням Ліонського вокза'лу, тоді зупинився, і до вікон вагонів побігли носії. Я віддав через вікно наші валізи, і ми вийшли на похмуру довгу платформу. Американка звернулася до одного з трьох агентів фірми Кука, і той сказав їй:

— Хвилинку, пані, зараз я знайду ваше прізвище.

Носій привіз тачку, поскладав на неї валізи, і ми обоє, дружина та я, попрощалися з американкою — агент Кука вже знайшов її прізвище, надруковане на аркушику в пачці таких самих друкованих на машинці аркушиків, що їх він сховав назад до кишені.

Слідом за носієм з тачкою ми пішли пероном уздовж поїзда. На кінці перону була хвіртка, і контролер забрав наші квитки.

Ми поверталися до Парижа, щоб подати в суд на розлучення.

АЛЬПІЙСЬКА ІДИЛІЯ

Спускатись у долину було жарко, навіть тієї вранішньої пори. Сонце розтопило сніг на лижах, які ми несли з собою, і зовсім висушило їх. У долині тільки починалася весна, але припікало вже добряче. Ми йшли дорогою до Гальтюра, тягнучи на собі лижі й рюкзаки. Коли поминали кладовище, там саме скінчився похорон.

— Grüss Gott[86] — привітався я до священика, що саме вийшов з кладовища.

Священик уклонився.

— Цікаво, чого священики ніколи не відповідають, — сказав Джон.

— А наче ж би воно приємно відповісти: «Grüss Gott».

— Вони ніколи не відповідають, — сказав Джон.

Ми стали серед дороги й дивились, як гробар засипає землею свіжу яму. Поряд стояв селянин з чорною бородою, у шкіряних чоботях. Гробар кинув копати й випростав спину. Селянин у чоботях узяв у нього лопату й заходився кидати в яму землю, ретельно розрівнюючи її — так, наче розрівнював гній на городі. Того погожого травневого ранку похорон видавався чимось вкрай недоречним. Важко було уявити, щоб хтось міг померти.

— А що, якби оце котрогось із нас ховали такої днини? — спитав я Джона.

— Я б не хотів.

— Ну, та нам таке ще й не загрожує,— сказав я.

Ми рушили далі й, поминувши кілька будинків, підійшли до готелю. Цілий місяць ми ходили на лижах у Сільвретті, і тепер раді були, що вернулись у долину. Місця для лижників у Сільвретті чудові, але вже настала весна, і сніг був добрий лише рано-вранці та надвечір. Решту дня його псувало сонце. Нам обом те сонце доволі таки набридло. Від нього ніде було сховатись. Тінь давали тільки скелі та стіни нашої хатини, збудованої під однією з них, осторонь від льодовика, одначе в тіні зволожена потом білизна швидко промерзала. Посидіти надворі без темних окулярів годі було й думати. Хоч як приємно добряче засмагнути, але ми дуже стомилися від сонця. Воно заважало відпочивати. І я радів, що ми спускаємося вниз, далі від тих снігів. Так пізно весною в Сільвретті вже не покатаєшся як слід. Та мені й лижі трохи набридли. Надто довго ми там були. Я досі ще відчував у роті присмак талої води, яку ми пили, збираючи з бляшаної покрівлі. Той присмак був ніби частиною моєї втоми від лиж. Я радів, що є й інші речі, окрім лиж, радів, що ми вже внизу, далеко від неприродної високогірної весни, серед цього травневого ранку в долині.

Наш господар сидів на ганку готелю, відхилившись разом із стільцем до стіни. Поруч нього сидів кухар.

— Ski Heil![87] — сказав господар.

— Heil! — озвалися ми і, приставивши до