Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Ох, ті вже мені індіанці! — зітхнула місіс Гарнер.
Нік сидів у задку разом з двома Гарнеровими хлопцями. Він висунувся з фургона подивитись на індіанця, що лежав там, куди відтяг його Джо.
— То не Біллі Тейбшоу? — спитав Карл,
— Ні.
— Штани в нього такі самі, як у Біллі.
— Всі індіанці носять однакові штани.
— А я його й не побачив,_ — озвався Френк. — Тато скочив і вернувся так хутко, що я не встиг подивитися. Думав, він пішов убити змію.
— Певно, таких змій сьогодні чимало, і всі індіанці,— сказав Джо Гарнер.
— Ох, ті вже мені індіанці! — знову зітхнула місіс Гарнер.
Вони їхали далі. Звернули з битого шляху й поїхали путівцем, що брався вгору на пагорби. Коням було важко тягти фургон, і хлопці злізли й пішли пішки. Під ногами був пісок. На вершині горба, коло школи, Нік озирнувся. Він побачив унизу освітлене Петоскі, а ген за невеличкою затокою — далеке світло Харбор-Спрінгс. Вони знову залізли у фургон.
— Хоч би його гравієм замостили, цей узвіз, — мовив Джо Гарнер.
Дорога пішла лісом. Джо і місіс Гарнер сиділи поруч на Передку, Нік умостився між двома їхніми хлопцями. Незабаром виїхали на поруб.
— Ось на цьому місці тато переїхав скунса.
— Та ні, далі.
— Ото ще клопіт, де воно було, — мовив Джо, не повертаючи голови. — Хоч тут його переїдь, хоч там — усе однаково.
— Вчора ввечері я бачив двох скунсів, — обізвався Нік.
— Де?
— Внизу, біля озера. Шукали на березі дохлої риби.
— Певно, то єноти, — сказав Карл.
— Ні, скунси. Чи я скунсів не знаю?
— Ще б тобі не знати, — докинув Карл. — Ти ж бо гуляєш з індіанкою.
— Вгомонися, Карле, — сказала місіс Гарнер.
— А чого, тхне від них майже так само.
Джо Гарнер засміявся.
— Перестань сміятися, Джо, — сказала місіс Гарнер. — Я не хочу, щоб Карл таке молов.
— Ти справді гуляєш з індіанкою, Нікі? — спитав Джо.
— Ні.
— Не слухай його, тату, — сказав Френк. — Його любка — Пруденс Мітчел.
— А от і ні.
— Він щодня до неї бігає.
— Нікуди я не бігаю. — Сидячи в темряві між двох хлопців, Нік подумки тішився, що йому накидають Пруденс Мітчел. — І ніяка вона мені не любка.
— Не слухайте його, — сказав Карл. — Я завжди бачу їх разом.
— А Карла завидки беруть, — обізвалась його мати. — В нього й індіанки нема.
Карл промовчав.
— Карл не вміє залицятися до дівчат, — докинув Френк.
— А ти помовч.
— І то добре, Карле, — мовив Джо Гарнер. — Любки до пуття не доведуть. Повір своєму татові.
— Хто б казав. — Фургон хитнувся, і місіс Гарнер присунулась ближче до Джо. — А сам колись мав їх бозна-скільки.
— Б'юсь об заклад, що з індіанкою тато ніколи не водився.
— Гляди, не прогадай, — мовив Джо. — А ти, Ніку, пильнуй, щоб у тебе хто не відбив Пруді.
Жінка щось шепнула йому на вухо, і Джо засміявся.
— Чого ви смієтеся? — спитав Френк.
— Не кажи, старий, — застерегла дружина.
Джо знову засміявся.
— Нехай собі Нік кохається з Пруденс, — сказав він. — Я вже маю гарну жіночку.
— Оце ти до діла мовиш, — сказала місіс Гарнер.
Коні ледве пленталися по піску. Джо ляснув батогом у темряву.
— Ну, ворушіться! Завтра ще не те буде.
З горба коні побігли підтюпцем, і фургон підстрибував на пруській дорозі. Біля ферми всі повилазили. Місіс Гарнер відімкнула двері, зайшла в дім і повернулася з лампою. Карл і Нік ритягли з фургона пакунки. Френк заліз на передок, хльоснув коней і поїхав до стайні. Нік піднявся на ганок і відчинив двері до кухні. Місіс Гарнер розпалювала в печі. Плеснувши на дрова гасу, вона обернулася.
— До побачення, місіс Гарнер, — мовив Нік. — Дякую, що взяли мене з собою.
— Нема за що, Нікі.
— Мені було дуже весело.
— І нам з тобою завжди добре. Може, залишишся повечеряєш з нами?
— Ні, треба йти. Тато вже, мабуть, чекає.
— Ну, тоді біжи. Скажеш Карлові, щоб ішов у дім, гаразд?
— Гаразд.
— Добраніч, Нікі.
— Добраніч, місіс Гарнер.
Нік вийшов надвір і подався до хліва. Джо і Френк доїли корів.
— На добраніч, — сказав Нік. — Погуляли славно.
— Добраніч, Нікі,— відповів Джо Гарнер. — Хіба ти не залишаєшся вечеряти?
— Ні, не можу. Скажете Карлові, що його кличе мати?
— Гаразд. До побачення, Нікі.
Нік обійшов хлів і босоніж гайнув стежкою через луку. Стежка була гладенька, роса холодила босі ноги. В кінці луки він перемахнув через пліт, спустився у виярок, закалявши ноги в рідкому болоті, тоді попростував нагору сухим: буковим гайком, аж поки вгледів світло у вікнах свого дому. Переліз через огорожу і пішов до ганку. У вікні побачив батька, що сидів біля столу й читав при світлі великої лампи. Нік відчинив двері й зайшов.
— Ну, Нікі, добре тулялося? — спитав батько.
— Чудово, тату. Погуляли на славу.
— Їсти хочеш?
— Аякже.
— А де це твої черевики?
— Покинув у фургоні в Гарнерів.
— То ходім до кухні.
Батько рушив уперед з лампою. Потім зупинився й відкрив льодовник. Нік зайшов у кухню. Батько приніс на тарілці шматок холодного курчати й глечик молока і поставив перед Ніком на стіл. Лампу він примістив поряд.
Ще є пиріг, — сказав він. — Вистачить тобі?
Ще б пак.
Батько сів на стілець біля застеленого клейонкою столу, на стіну впала його велика тінь.
— Хто ж виграв матч?
— Петоскі. П'ять — три.
Батько сидів і дивився, як він їсть; тоді налив з глечика молока в склянку. Нік випив і втерся серветкою. Батько простяг руку й, діставши з полиці пиріг, відрізав Нікові чималий кусень. Пиріг був з чорницями.
— А ти що робив, тату?
— Зранку рибалив.
— Щось зловив?
— Самі окунці.
Батько сидів і дивився, як він їсть пиріг.
— А по обіді що робив? — спитав Нік.
— Прогулявся до індіанського стійбища.
— Когось бачив?
— Усі індіанці подались до міста пиячити.
— То так нікого й не бачив?
— Бачив твою подружку, Пруді.
— Де?
— В лісі, з Френком Уошберном. Ненароком на них: наскочив. Вони там непогано розважалися.
Батько уникав його погляду.
— Що вони робили?
— Я не придивлявся.
— Скажи мені, що вони робили.
— Не знаю, — відповів батько. — Чув тільки, як вони шаруділи в кущах.
— Звідки ж ти знав, що то вони?
— Бо бачив.
— Ти ж начебто казав, що нічого не бачив?
— Та ні, бачив.
— Хто з нею був? — спитав Нік.
— Френк Уошберн.
— А їм… їм…
— Що «їм»?
— Їм було весело?
— Та начебто так.
Батько підвівся і вийшов з кухні. Коли він повернувся, Нік сидів, утупившись в
