Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
Тільки-но ми дійшли до роздягальні, Джек ліг і заплющив очі.
— Треба їхати в готель і викликати лікаря, — каже Джон.
— Він мені всі печінки відбив, — озвався Джек.
— Ти вже пробач мені, Джеку, — каже Джон.
— Ет, дарма, — промовив Джек.
Він так і лежав із заплющеними очима.
— Вони таки хотіли пошити нас у дурні,— сказав Джон.
— То ж ваші приятелі, Морган і Стейнфелт, — сказав Джек. — Добрих ви маєте друзів.
Він лежав не підводячись, але очі розплющив. Обличчя його й досі було моторошно скривлене.
— Просто диво, який стаєш бистрий на розум, коли йдеться про такі гроші,— промовив Джек.
— Ти залізний хлопець, Джеку, — сказав Джон.
— Ет— відказав Джек, — то все пусте.
ПРОСТЕ ЗАПИТАННЯ
Надворі сніг сягав вище вікна. Сонце падало у вікно й освітлювало карту, що висіла на стіні з соснових дощок. Сонце стояло високо, і світло проникало до хатини над верхнім краєм снігового замету. Попід чільною стіною хатини в снігу було прокопано траншею, і кожного ясного дня од тепла, що відбивалося від освітленої сонцем стіни, сніг підтавав, і та траншея дедалі ширшала. Був кінець березня. Майор сидів за столом біля стіни. За другим столом сидів його ад'ютант.
Навколо майорових очей видніли білі кола від захисних окулярів, що заслоняли очі від сліпучого блиску сонця на снігу. Решта обличчя була спершу обпечена, потім засмагла, а потім її знову попекло крізь засмагу. Ніс розпух, і там, де були пухирці, шкіра лупилася. Переглядаючи папери, майор умочав пальці лівої руки в блюдечко з олією і змащував нєю обличчя, обережно доторкаючись до шкіри пучками пальців. Він старався умочати пальці з самого краю блюдечка, щоб на них лишалася тільки тонка плівочка олії. Помастивши чоло й щоки, він легенько провів двома пальцями по носі. Потім підвівся, узяв блюдечко з олією і перейшов до маленької кімнати, де стояло його ліжко.
— Я трохи посплю, — сказав він ад'ютантові. У тій армії ад'ютанти не мають офіцерського звання. — Закінчите з цим самі.
— Слухаюсь, signor maggiore, — відповів ад'ютант. Він одхилився на стільці й позіхнув. Витяг з кишені мундира книжку в паперовій обкладинці й розгорнув її; тоді поклав книжку на стіл і запалив люльку. Пахкаючи люлькою, він нахилився над столом з наміром почитати. Та врешті згорнув книжку й засунув назад до кишені. Він ще мав багато роботи з паперами. Поки її не зроблено, розважатися читанням не випадало. Надворі сонце сховалося за гору, і світло вже не падало на стіну хатини. До кімнати зайшов солдат і підкинув у грубку кілька нерівно порубаних соснових оцупків.
— Тихше, Пініне, — сказав йому ад'ютант. — Майор спить.
Пінін був майорів ординарець, смаглявий молодий хлопчина. Він ретельно поправив у грубці дрова, зачинив дверцята й знову пішов на затилля хатини. Ад'ютант схилився над паперами.
— Тонані! — гукнув майор.
Слухаю, синьйоре майор.
— Пришліть до мене Пініна.
— Пініне! — гукнув ад'ютант. Той зайшов до кімнати. — Тебе кличе майор, — сказав йому ад'ютант.
Пінін пройшов через кімнату й постукав у прочинені двері.
— Можна, синьоре майор?
— Заходь, — почув ад'ютант майорів голос, — і причини двері.
Майор лежав на ліжку в своїй кімнатці. Пінін став обік ліжка. Майор лежав, поклавши під голову замість подушки рюкзак, напханий запасним одягом та білизною. Його довгасте допечене й намащене олією обличчя звернулося до Пініна. Руки лежали поверх укривала.
— Скільки тобі років, дев'ятнадцять? — спитав він.
— Так, синьйоре майор.
— Ти був колись закоханий?
— Як це, синьйоре майор?
— Ну, закоханий… у дівчину.
— Я бував з дівчатами.
— Та ні, я не про те. Я питаю, чи був ти закоханий в якусь одну дівчину.
— Так, синьйоре майор.
— Ти й тепер закоханий у ту дівчину? Чому ж не пишеш їй? Я читаю всі твої листи.
— Я закоханий у неї,— відказав Пінін, — а листів їй не пишу.
— Ти це напевне знаєш?
— Напевне.
— Тонані,— мовив майор, не підвищуючи голосу, — ви мене чуєте?
Відповіді з сусідньої кімнати не було.
— Не чує,— сказав майор. — То ти знаєш цілком напевне, що кохаєш дівчину?
— Знаю напевне.
— І що ти, — майор позирнув на нього, — не зіпсований?
— Я не розумію, що таке зіпсований.
— Ну-ну, — мовив майор, — не треба заноситись.
Пінін дивився в підлогу. Майор глянув на його смагляве обличчя, зміряв очима з голови до ніг, спинив погляд на Руках. Тоді без усмішки заговорив далі:
— І ти певен, що тобі не хочеться… — Майор помовчав. Пінін дивився на підлогу. — Що тебе справді не тягне…
Пінін дивився на підлогу. Майор знову поклав голову на рюкзак і усміхнувся. Він відчув полегкість: військове життя було аж ніяк не просте.
— Ти добрий хлопець, — сказав він. — Ти добрий хлопець, Пініне. Але не заносся і пильнуй, щоб тебе не збив з пуття хтось інший.
Пінін незворушно стояв обік ліжка.
— Не бійся, — сказав майор. Його руки були згорнуті на укривалі.— Я тебе не чіпатиму. Коли хочеш, можеш повернутися до свого взводу. Але краще залишайся при мені служником. Тут більше шансів, що тебе не вб'ють.
— Вам чогось треба від мене, синьйоре майор?
— Ні,— відказав майор. — Іди собі й роби, що ти там робиш. Двері залиш відчинені.
Пінін вийшов, залишивши двері відчинені. Поки він незграбно переходив кімнату й виходив за двері, ад'ютант дивився на нього, підвівши очі від паперів. Пінін був розшарілий і йшов не так, як тоді, коли приніс дрова до грубки. Ад'ютант провів його очима й посміхнувся. Пінін повернувся з новим оберемком дров. Лежачи на ліжку, майор дивився на свою обтягнуту матерією каску та захисні окуляри, що висіли на вбитому в стіну цвяху, і чув, як він ступає по підлозі. «Малий поганець, — подумав він, — Невже він мені збрехав?»
ДЕСЯТЕРО ІНДІАНЦІВ
Того вечора, коли Нік, відгулявши свято 4 липня разом із Джо Гарнером та його сім'єю, повертався з міста в їхньому великому фургоні, їм трапилося за дорогу дев'ятеро п'яних індіанців. Він добре запам'ятав, що дев'ятеро, бо Джо Гарнер, поганяючи вже в присмерку, раптом спинив коней, скочив на дорогу й відтяг одного індіанця з наїждженої колії. Індіанець спав, лежачи долілиць на піску. Джо відволік його до чагарів і заліз назад у фургон.
— Це вже дев'ятий,
