Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Як воно там нагорі? — спитав господар.

— Schön [88]. Тільки сонця забагато.

— Еге ж. У цю пору його таки забагато.

Кухар лишився сидіти на стільці. Господар пішов з нами в дім, відімкнув контору й приніс нашу пошту — паку листів і газети.

— Давай вип'ємо пива, — сказав Джон.

— Тільки не надворі.

Господар приніс дві пляшки, і ми випили їх, читаючи листи.

— Треба випити ще, — сказав Джон.

Цього разу пиво принесла дівчина-служниця. Відкорковуючи пляшки, вона усміхнулась.

— Ого, скільки листів.

— Справді, чимало.

— Prosit[89],— мовила вона й вийшла, забравши порожні пляшки.

— Я вже й забув, яке воно на смак.

— А я ні,— сказав Джон. — Там, нагорі, я часто думав про пиво.

— Ну що ж, — сказав я, — от ми його й п'ємо.

— Ніколи не можна робити чогось занадто довго.

— Не можна. А ми були там таки надто довго.

— Достобіса довго, — сказав Джон. — Коли щось робити так довго, добра не буде.

Сонячне проміння струміло у відчинене вікно й просвічувало пляшки з пивом на столі. Пляшки були наполовину порожні. Пиво в них трохи спінилось, але не дуже, бо було холодне. Зате коли ми наливали його в склянки, піна підіймалась аж над вінця. Я подивився у відчинене вікно на білу дорогу. Дерева край дороги припорошило пилом. Далі лежала зелена лука й текла річечка. Понад річкою росли дерева й стояв тартак, Тартак був з одного боку необгороджений, і я побачив довгу колоду й пилку, що ходила вгору-вниз. Здавалося, ніхто за нею не наглядає. По луці походжали чотири ворони. Ще одна сиділа на дереві й дивилася вниз. Кухар на ганку готелю устав із стільця й пішов коридором до кухні. А в кімнаті сонце просвічувало порожні склянки на столі. Джон сидів, подавшись уперед і поклавши голову на руки.

У вікно я побачив двох чоловіків, що піднімалися на ганок. Вони зайшли досередини. Один був той бородатий селянин у чоботях, другий — гробар. Вони сіли до столика біля вікна. До них підійшла дівчина. Селянин її ніби й не бачив. Він сидів, поклавши руки на стіл. На ньому був старий військовий мундир, залатаний на ліктях.

— Що будемо пити? — спитав гробар.

Селянин ані ворухнувся.

— Що ти питимеш?

— Schnaps[90],—відказав селянин.

— А мені чвертку-червоного, — сказав гробар дівчині.

Дівчина принесла замовлене, і селянин вихилив свою горілку. Тоді втупив очі у вікно. Гробар дивився на нього. Джон сидів, похиливши голову на стіл. Він заснув.

З'явився господар і підійшов до тих двох. Він сказав щось місцевою говіркою, і гробар відповів йому. Селянин дивився у вікно. Господар вийшов з кімнати. Селянин підвівся. Він витяг із шкіряного гамана банкноту в десять тисяч крон і розгорнув її. Підійшла дівчина.

— Alles?[91] —запитала вона.

— Alles — відказав він.

— Нехай я сам заплачу за вино, — обізвався гробар.

— Alles, — знову сказав селянин до дівчини.

Вона засунула руку в кишеню фартуха, витягла звідти жменю срібла й відлічила йому здачу. Селянин зник за дверима. Тільки-но він пішов, у кімнаті знову з'явився господар і заговорив до гробаря. Тоді сів до його столика. Вони розмовляли місцевою говіркою. Гробар усміхався. Господар бридливо кривився. Гробар підвівся з-за столика. То був присадкуватий вусатий чолов'яга. Він висунувся з вікна й подивився на дорогу.

— Онде вже заходить, — сказав він господареві.

— До «Лева»?

Вони поговорили ще, тоді господар підійшов до нашого столика. Він був високий на зріст, підстаркуватий, Він поглянув на Джона, що спав на столі.

— Добре-таки натомився.

— Атож, вирушили ми раненько.

— Обідати скоро будете?

— Хоч зараз, — сказав я. — А що там є?

— Все, що хочете. Зараз дівчина принесе картку.

Дівчина принесла меню. Джон прокинувся. Меню було написане чорнилом на картонці і вставлене в дерев'яну оправку.

— Ось маємо Speisekarte, — сказав я Джонові.

Він глянув на мене. Очі його були ще сонні.

— Може, вип'єте з нами? — спитав я господаря.

Він підсів до нашого столика.

— Ці селяни — просто тварюки, — сказав він.

— Цього, що був тут, ми бачили на кладовищі, коли входили в містечко.

— То ховали його дружину.

— Он як.

— Тварюка він. І всі вони тварюки.

— Чому ви так кажете?

— Ви навіть не повірите… Неможливо повірити, щб він вчинив.

— А розкажіть.

— Просто неможливо повірити… — Господар обернувся до гробаря. — Франце, йди-но сюди.

Гробар підійшов до нас, забравши свою чвертку з вином та чарку.

— Панове щойно повернулися з гір, — сказав господар.

Ми привіталися за руку.

— Що будете пити? — спитав я.

— Нічого. — Франц помахав пальцем.

— А може, ще чверточку?

— Ну хіба що.

— Ви розумієте по-тутешньому? — спитав господар,

— Ні.

— Про що мова? — спитав Джон.

— Він розкаже нам про того селянина, що ми бачили на кладовищі, коли йшли сюди.

— Я однаково' нічого не доберу, — сказав Джон. — Надто швидко вони белькочуть.

— Той дядько, — сказав господар, — сьогодні привіз ховати свою дружину. Вона померла ще в листопаді.

— У грудні,— поправив гробар.

— То байдуже. Ну от, вона померла ще в грудні, і він дав знати про це громаді.

— Вісімнадцятого грудня, — докинув гробар.

— У кожнім разі, не можна було привезти і поховати її, поки не зійшов сніг.

— Він живе по той бік Пазнауна, — сказав гробар. — Одначе належить до нашої парафії.

— І він ніяк не міг її привезти? — спитав я.

— Ні. Поки лежить сніг, звідти можна дістатися тільки самому на лижах. Отож сьогодні він привіз її, а священик як глянув на її лице, то не схотів ховати… А далі розповідай ти сам, — звернувся він до гробаря. — Тільки як слід, а не говіркою.

— Із панотцем то була чудасія, — мовив гробар. — Громаді сказано, що вона померла від серцевої недуги. Та й ми всі знали, що вона слабує на серце. Вона-бо й у церкві часом зомлівала. А то вже віддавна не приходила. Нездужала сходити нагору… Ну, панотець відгорнув укривало та й питається в Ольза:

«А що, твоя дружина дуже мучилась?»

«Та ні,— каже той. — Я зайшов до хати, а вона лежить поперек ліжка нежива».

Тоді панотець знову подивився на неї. Щось йому наче не те.

«А чого ж у неї таке лице?»

«Не знаю», — відказує Ольз.

«А ти подумай краще», — мовить панотець і накриває їй лице, як було.

Ольз хоча б тобі слово. Панотець на нього дивиться, а він собі на панотця.

«То ви хочете знати?»

«Мені треба знати», — каже панотець.

— Отут зараз найцікавіше, — сказав господар. — Ви тільки послухайте. Давай далі, Франце.

— «Ну, так от, — каже