Останні орли - Михайло Петрович Старицький

I справдi, праворуч, вдалинi, ховаючись у зеленi, раз у раз щось поблискувало.

— Рiка! — вигукнув Аркадiй. — їй-богу, рiка! Ану, брате, наддай! За пiвгодини товаришi досягли невеликої рiчки, що ховалася в низьких, порослих густим очеретом берегах.

— Вона! Присягаюсь, — вона! — вигукнув Аркадiй. — Ну от, немов серце чує, що вона!

— Менi й самому здається! — вiдповiв Найда. — Глянь, яка в нiй каламутна вода…

— Ну, вiдпочивати тепер не час! Прямо вгору лiвим берегом! Гайда!

Товаришам дедалi частiше стали зустрiчатися урвища, камiння й скелi… Та хоч жодна iз скель не нагадувала голови вепра, нетерплячий Аркадiй вилазив майже на кожну з них, сподiваючись побачити де-небудь лiс.

Найда кiлька разiв казав, що час уже дати коням вiдпочинок, та диякон нiчого не слухав i вперто їхав уперед i вперед.

Найда вже твердо вирiшив зупинитись, коли до нього долинув несамовитий крик Аркадiя:

— Є, є!

Серце Найди здригнулося вiд радiсного передчуття, вiн пiдвiвся на стременах, свиснув на коня i в одну мить наздогнав товариша.

Аркадiй стояв пiд високою кручею, на вершинi якої стримiв великий сiрий камiнь, що справдi нагадував собою голову вепра. Трохи пiднятi краї каменя здавалися нашорошеними вухами тварини, а найвужча частина його з обламаними боками, далеко видовжуючись над урвищем, була точнiсiнькою копiєю кабанячого рила з грiзно вищиреними iклами.

Здавалося, страхiтливий вепр висунув голову й приготувався кинутись на зухвалого мандрiвника, котрий стояв внизу.

— Вiн, вiн! — вигукнув Найда i, задихаючись вiд радостi, скочив з коня й кинувся слiдом за Аркадiєм, який уже дерся на кручу.

Скоро Найда теж вибрався на неї i, притримуючись за уламки дивовижного каменя, полiз на його верхiвку. Коли зненацька до нього долинув сповнений вiдчаю крик Аркадiя…

Найда аж здригнувся i, випроставшись на весь зрiст, скам’янiв од жаху: в долинi вiн побачив невеликий гайок, перед яким широкою смугою чорнiли самi пеньки.

Хвилин з п’ять Найда стояв зацiпенiлий, не зводячи очей з жахливого видовища, нарештi обернувся, машинально вилiз на вершину каменя й опустився поруч з товаришем.

Аркадiй сидiв нерухомо. Скинута, як видно, в поривi вiдчаю, шапка валялася коло нього; побачивши Найду, вiн безнадiйно промовив:

— Усе загинуло!

— Та чого ж загинуло? Не впадай у розпач, брате! Уже як зле було, та й то господь напоумив вiдшукати дорогу, може, й тепер щось вимiркуємо.

— Що вимiркуємо? — сердито перебив його Аркадiй. — Дивись оно! — вiн показав на гайок, що лишився вiд лiсу. — I жодного дуба не видно, а тут… ну, що можна по цих пеньках узнати?

Найда нiчого не вiдповiв i, пiдперши голову, задумався.

Записка лежала в нього на колiнах; вiн то заглядав мигцем у неї, то знову пильно дивився на гайок, що нагадував зелену шапку. Та хоч скiльки вглядався Найда, дубового гiлля там не знаходив. А тим часом з цього мiсця, за словами записки, було добре видно розчахнутого дуба; виходить, вiн колись рiс на вирубанiй тепер дiлянцi, але в якому ж мiсцi?

Звичайно, не так важко встановити по пеньку породу дерева, але тут їх стримiло не сотнi, а тисячi, й передивитись усе те двом людям було не пiд силу. О, коли б встановити, хоч приблизно, в якому напрямi треба шукати цей пеньок!

Якийсь час Найда сидiв мовчки, нарештi рiшуче пiдвiвся й почав швидко спускатися з каменя.

— Постривай! Куди ж ти? — покликав його Аркадiй.

— Пiдожди, посидь там, зараз повернуся! — крикнув Найда. Лiс був не бiльше як за пiвверсти вiд кручi, та коли Найда спустився вниз, то одразу помiтив, що розмiри видимої оку частини лiсу набагато зменшилися вiд змiни мiсця, а краї його зовсiм зникли з поля зору.

— Так i є! — промовив вiн уривчасто й швидко попрямував до лiсу. Пройшовши помiж пенькiв i зупинившись поблизу високої крислатої берези, за якою лiс, заокруглюючись пiвколом, уже щезав з очей, коли людина стояла внизу бiля кручi, Найда пiдняв велику гiлку, прив’язав до неї свого червоного пояса i, вилiзши на березу, прикрiпив цей iмпровiзований прапор на однiй iз верхнiх гiлок. Спустившись додолу, вiн швидко пiшов до Аркадiя, що нетерпляче чекав його на вершинi кручi.

Вилiзши на камiнь, Найда приклав руку до очей i одразу ж побачив прикрiплений на деревi прапор.

— Так воно i є! — радiсно вигукнув вiн.

— Що таке? — похмуро спитав Аркадiй, пiдводячись з мiсця й пiдходячи до Найди.

— Знайшов!

— Та що знайшов?

— Знайшов мiсце, вiд якого нам треба шукати дуба.

— Де? Звiдки? Як?

— Звiдки? А ось послухай! У записцi сказано, що треба вийти на кручу, сiсти на праве камiнне вухо й тодi побачиш гай, а в ньому розчахнутий дуб. Для того, щоб побачити гай, не треба було б i вилазити на кручу, та ще саме на правий бiк, бо його видно як на долонi й вiд пiднiжжя кручi; отже, вирiшив я, дуб мав бути в тiй частинi гаю, якої знизу не видно… А якої ж частини гаю не видно знизу? Он тiєї далекої. Але мiсцевiсть тут рiвна, навiть далi до середини немовби пiдiймається, i якби дуб був десь за цiєю зеленою шапкою, то його не можна було б i розгледiти. Та й заради цього не треба сiдати з правого боку кручi — досить би було просто зiйти на неї. Отже, я вирiшив, що дуба треба шукати в глибинi лiсу, але де саме? Яку ще частину лiсу видно тiльки звiдси, з вершини кручi, i саме з її правого боку? Я довго думав i нарештi