Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Добре прогулялися? — спитав він.
— О, чудово! — відказав Джек. — Слухайте, Хоган, у вас є що випити?
— Аякже, — мовив Хоган. — А що таке?
— Нехай принесуть мені в кімнату, — сказав Джек. — Сьогодні вже думаю заснути.
— То ти сам собі лікар, — мовив Хоган.
— Ходімо нагору, Джеррі,— сказав Джек.
У своїй кімнаті Джек сів на ліжко і стиснув руками голову.
— Оце життя, правда? — промовив він.
Хоган приніс велику пляшку віскі та дві склянки.
— Може, хочеш імбирного пива?
— Щоб мене потім нудило?
— Я просто спитав, — мовив Хоган.
— Вип'єте зі мною? — запропонував Джек.
— Ні, дякую, — відказав Хоган і вийшов.
— А ти, Джеррі?
— Трохи можна, — сказав я.
Джек налив у склянки.
— Ну, — сказав він, — поїхали помалу.
— Долий водою, — мовив я.
— Гаразд, — погодився Джек. — Так буде краще.
Ми мовчки випили. Джек потягся налити мені ще.
— Ні,— сказав я. — Більше не хочу.
— Гаразд, — мовив Джек.
Він хлюпнув собі чималу порцію і долив водою. Обличчя його трохи проясніло.
— Ну й типи ж оті двоє, що сьогодні тут були, — сказав він. — Ніколи не підуть на ризик. — Він помовчав. — А втім, так і треба. Якого біса даремно ризикувати?.. Налити тобі ще, Джеррі? — спитав він. — Ну ж бо, випий зі мною.
— Мені воно ні до чого, Джеку, — відказав я. — Я й так добре себе почуваю.
— Та якийсь ковток, — сказав Джек. Він уже трохи захмелів.
— Ну гаразд, — сказав я.
Джек налив мені трохи, а собі майже повну.
— Знаєш, — сказав він, — а я таки люблю це зілля. Коли б не бокс, я, певне, добряче випивав би.
— Еге ж, — мовив я.
— Ти знаєш, — провадив він далі,— за цим боксом я багато чого втратив.
— Зате маєш силу грошей.
— Так. Задля цього тільки й живу. А все-таки, Джеррі, я багато втратив.
— Про що ти?
— Ну, — сказав він, — от хоч би й про дружину. Скільки часу я живу поза домом… Та й для дівчаток моїх це недобре. «Хто ваш батько?» — спитає їх якась там приятелька з панянок. «Наш батько Джек Бреннан». Це їм тільки вадить.
— Ну й біс його бери, — сказав я. — Аби вони гроші мали.
— Та грошей я їм призбирав дай боже, — сказав Джек.
Він знову налив собі віскі. Пляшка була майже порожня.
— Долий водою, — сказав я.
Джек хлюпнув у склянку води.
— Слухай, — сказав він, — ти не уявляєш собі, як я скучив за дружиною.
— А певне.
— Ні, ти собі не уявляєш. Не можеш цього уявити.
Мабуть, тут усе-таки краще, ніж у місті.
— Для мене, — сказав. Джек, — тепер уже однаково, де я… Ні, ти цього уявити не можеш.
Випий ще.
— А що, мене вже розвозить? Дурниці балакаю?
— Та ні, я б не сказав.
— Ти не можеш собі уявити, що це таке, ніхто не може цього уявити…
— Окрім дружини, — докинув я.
— Вона розуміє,— сказав Джек. — Вона все розуміє. Все чисто. Що правда, то правда.
— Долий водою, — сказав я.
— Ох, Джеррі,— сказав Джек, — ти не можеш собі уявити, що це таке…
Він уже зовсім сп'янів. Сидів і пильно дивився на мене. Якось аж надто пильно.
— Сьогодні ти добре спатимеш, — сказав я.
— Слухай, Джеррі,— сказав Джек. — Хочеш заробити? Закладися на Уолкотта.
— Он як?
— Ні, ти слухай… — Джек відсунув склянку. — Ти ж бачиш, я не п'яний. Знаєш, скільки я на нього заклав? Півсотні тисяч.
— То купа грошей.
— Півсотні тисяч, — підтвердив Джек. — Два проти одного. Матиму двадцять п'ять тисяч чистих. Постав і ти на нього, Джеррі.
— Принадно, — мовив я.
— Хіба ж я можу його побити? — каже Джек. — Це ніяка не махінація. Мені його не здолати. То чому ж не поживитися з цього?
— Долий водою, — мовив я.
— Після цього бою мені кінець, — каже Джек. — 3 боксом для мене покінчено. Доведеться піти з рингу битим. То чому ж мені не заробити на цьому хоч щось?
— Та певне.
— Я вже тиждень не сплю, — каже Джек. — Цілу ніч лежу й сушу голову. Не можу заснути, Джеррі. Ти собі не уявляєш, що це таке, коли людина не може заснути.
— Та звісно.
— Не можу я спати. От не можу — і край. Навіщо було стільки років дбати про своє здоров'я, коли тепер не можеш заснути?
— Погане діло.
— Ти навіть не уявляєш, Джеррі, як це воно, коли не можеш заснути.
— Долий водою, — сказав я.
Отож десь на одинадцяту Джек уже й язиком не міг повернути, і я повів його до ліжка. Очі у нього самі заплющувались. Я допоміг йому роздягтись і поклав у ліжко.
— Сьогодні ти добре спатимеш, Джеку.
— Еге ж — каже Джек. — Тепер я засну.
— Добраніч, Джеку.
— Добраніч, Джеррі. Ти мій єдиний друг.
— А, йди ти… — сказав'я.
— Ти мій єдиний друг, — не вгавав Джек. — Єдиний у світі…
— Спи вже, — сказав я.
— Спатиму, — каже Джек.
Коли я спустився вниз, Хоган сидів за столом у своїй конторі й читав газету. Він поглянув на мене.
— Що, приспав свого дружка?
— Звалився.
— Це для нього краще, аніж безсоння, — сказав Хоган.
— Авжеж.
— А спробуй-но пояснити це отим спортивним писакам.
— Ну, піду й собі спати, — мовив я.
— Добраніч, — сказав Хоган.
Вранці я зійшов униз близько восьмої і поснідав. Хоган уже тренував своїх двох клієнтів у стодолі. Я пішов туди й став дивитися.
— Раз! Два! Три! Чотири! — рахував їм Хоган. — Здоров, Джеррі,—сказав він. — Джек уже встав?
— Ні. Спить іще.
Я вернувся в свою кімнату і спакував речі в дорогу до міста. Десь о пів на десяту в сусідній кімнаті заворушився Джек. Почувши, що він сходить униз, я спустився слідом за ним. Джек сів снідати. Хоган уже прийшов знадвору й стояв біля столу.
— Як тобі, Джеку? — спитав я.
— Та нічого.
— Спав добре? — спитав Хоган.
— Як убитий, — відказав Джек. — Трохи згага пече, але голова не болить.
— От і добре, — сказав Хоган. — Питво було добряче,
— Додасте до рахунку, — сказав Джек.
— Коли думаєш їхати? — спитав Хоган.
— Перед обідом, — відповів Джек. — Одинадцятигодинним поїздом. Сідай, Джеррі,— обернувся він до мене.
Хоган пішов. Я підсів до столу. Джек їв грейпфрут. Коли попадалося зернятко, він випльовував його в ложечку, а тоді скидав на тарілку.
— Здається, я вчора був як ніч, — почав він.
— Та трохи підпив.
— Ото, певне, дурниць намолов.
— Ні, я б не сказав.
— Де Хоган? — спитав він, доїдаючи грейпфрут.
— У себе в конторі.
Що я там казав про