Позивний Бандерас - Артемiй Кiрсанов

– Звертайтесь! – потиснувши командирові руку, кинув Борода.

Щойно Борода пішов, обличчя Бандераса знову спохмурніло.

– Усі до намету! – почули ми його короткий наказ.

Коли зайшли, замість вітань із новосіллям, Бандерас мовчки підійшов до мене і втупився важким поглядом.

– Моремане, для дубоголових ще раз наказую, не базікати!

– А що я зробив? – я машинально спробував прикинутися дурником.

– Крутіших за розвідників не буває? Ти сапер, тугодуме! Зрозумів?

– Плюс,– визнав я, що був неправий.

– Тепер, Індіанець! – вів далі командир.– Негайно зроби запит до СБУ на майора внутрішніх військ, колишнього «беркутівця» Моляра.

– Плюс! – бадьоро відповів Індіанець.

– Моремане та Говерло, отримаєте сигнальні міни у завскладом прапорщика Коваленка. Скажете – це наказ Баті.

– Плюс! – в один голос вигукнули ми з Говерлою.

Бандерас подивився в наші сяючі догідливістю пики й нічого більше не сказав. Просто вийшов із намету. Ось так, прагнеш виконувати накази, як треба, а виходить, як можеш!

Бандерас, Ірина док

Із намету я вийшов розлючений. Усі ці нібито контррозвідники, яких за одну мить зліпили з розвідників, аби упіймати ворожого агента, практично до роботи непридатні. Не розумію я цих штабних – вони хочуть небезпечного диверсанта упіймати, а зелених молодиків у бій кидають. А яке з них пуття? Тут потрібні профі, які не раз і не два розігрували легенду і, не кваплячись, робили свою справу. Що розраховувати тут можна лише на себе, я зрозумів, щойно їх побачив. Так хоч би не заважали. З такими думками я рушив до медичного намету. Мені, аби робити подальші кроки, був потрібен висновок медичного експерта щодо вбивства десантника. Але як його дістати? Сапер, який цікавиться професійними подробицями вбивства, здається дуже підозріливим. А от балакучий, допитливий сапер, який дістав поранення – це вже щось. Спробую розговорити дока, шкода, що моє поранення зовсім невеличке, але хтозна, може, я обережний і забобонний. Виступом кар’єру я пройшов повз намети бійців, проминув танк, на башті якого курив спітнілий лейтенант у шоломі, та стежкою спустився на плац, де і стояв медичний намет. Біля входу побачив чорняву жінку в погонах лейтенанта із сумкою з червоним хрестом. Вона дивилася в інший бік, і я зміг добре роздивитися її. Жінка стояла, підперши лівою рукою талію, мовби підкреслюючи свою гарну статуру. Правою тримала сигарету і нервово палила. Ділова, либонь, роботи вистачає, спостеріг я. Розговорити дока буде важко, але – упіймаю не впіймаю, а погнатися можна, подумав я і рішуче підійшов до лейтенанта.

– Добридень, док! А я до вас,– почав розмову, посміхнувшись, мов до давньої приятельки.

– Що сталося, капітане? – холодно запитала вона, змірявши мене важким поглядом. Мабуть, сприйняла як чергового залицяльника, від яких уже втомилася.

– Пошкодив руку. Боюся, щоб зараження не було,– занепокоєно сказав я, і знову посміхнувся, але тепер трохи інакше, ніби вибачаючись.

– Проходьте до намету,– запропонувала вона, зрозумівши, що я у справі. Я дочекався, доки док загасила недопалка, галантно пропустив її вперед, а вже потім зайшов сам.

У наметі тхнуло ліками, спиртом та ще чимось гидким так, що дихати було важко. За ширмою, на піддоні, я помітив накритий простирадлом труп десантника і зрозумів, звідки цей неприємний запах. Поряд стояв розкладний похідний стілець із забрудненими кров’ю речами вбитого. Доктор сіла за стіл і розкрила обліковий журнал.

– Прізвище, ім’я, рік народження? – запитала, не дивлячись на мене.

– Капітан Антон Саєнко, 78-го року народження. А вас як звати? – я посміхнувся, ніби заграючи з нею.

– Старший лейтенант Ірина Долобан,– відповіла серйозно лікарка не відриваючись від журналу, до якого старанно записувала мої дані. За звичкою, я почав складати її портрет. Чорне густе волосся свідчить про наполегливість. Тонкі губи – про рішучість. Жувальні м’язи підкреслюють сильний характер, певно всього в житті вона досягла сама. Нижня щелепа виступає наперед, це вказує на ініціативність, бажання бути першою у всьому. Ямочки на щоках – на здатність до жертовності. Носик короткий і тонкий – отже їй бракує аналітичного мислення, простіше кажучи, вона не стратег.

– Звідки родом? – перервала мої роздуми Ірина, усе ще не дивлячись на мене.

– Місцевий я. З Веселого,– зітхнувши, немовби з жалем відповів я.

– Справді? – Ірина нарешті підняла на мене свої гарні зелені очі, немов уперше побачила.– З поверненням,– додала щиро, мовби співчуваючи, і знову почала щось занотовувати. Чому вона так відреагувала на те, що я місцевий? Може, сама родом із Донецької області, подумав я.

– А ви звідки? – запитав уголос.

– Із Маріуполя.– Ірина гучно закрила книгу, даючи зрозуміти, що сторонні розмови закінчено. Було ясно, що треба міняти тактику, і, глянувши на труп десантника, я вирішив таки зіграти роззяву.

– Хто це його так? – вказав очима на труп.

– Мабуть, сепар. Найманець, профі з того боку. Тримайте термометра,– Ірина простягнула мені термометр. Я поклав його під пахву. Док відкрила пляшечку з йодом і заходилася обробляти мою рану.

– Чому ви так гадаєте? А може, хтось із села? – запитав я, замружившись від пекучого болю.

– Навряд. Була б бійка, а на тілі жодної гематоми. Тільки один удар – ножем у серце.

Так, так, так, це вже цікаво. «Молодець, Антоне, співай і далі так само»,– подумки підбадьорив я себе.

– Не може бути! Такого велетня й одним ударом,– правив я своєї.

– Удар дуже професійний. Та й ніж був неабиякий. Пробив розгрузку, одяг і грудну клітку рівнесенько, як масло. Давайте термометр.

Я віддав термометра Ірині, і збагнув, що нарешті є перший факт, який свідчить, що десантника вбив профі. Але чи був це диверсант… Стоп! У Чорного зник бойовий ніж. А раптом ним і було вбито десантника? Може тому ніж і зник? Купол міг украсти ножа, убити десантника і звалити все на Чорного. А може, це сам Чорний після вбивства позбувся ножа і звинуватив у крадіжці людей Купола.

– Температура нормальна. Рану я вам обробила. Про всяк випадок ось пігулка від правця,– укотре урвала мої роздуми Ірина, поклала переді мною пігулку й налила в склянку води. Подякувавши доку, я проковтнув пігулку, запив водою. Жодних зачіпок, лише інтуїція. Моя інтуїція… Треба поговорити з Чорним, вирішив я і вийшов з намету.

Похід за сигналками

У шахті, де було влаштовано склад боєприпасів, на відміну від спекотної вулиці панувала прохолода. А проте по чолу дебелого прапорщика Коваленка текли рясні краплини солоного поту. Він швидко перекладав