Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

вона зробила за той день! З берега до комори довелося перетягти багато речей — весла, неводи, вітрила, снасті, щогли, горщики з-під лобстерів, мішки з баластом тощо; і хоч багато було охочих допомогти, і кожен моряк був готовий працювати заради містера Пеготті, варто лише було попросити, але вона сама цілий день тягала неймовірно тяжкі речі і була зайнята різноманітними необов'язковими справами. Вона зовсім забула свої нещастя, наче ніколи раніше і не жалілася. Вона весь час привітно посміхалася до всіх, хоч і була сповнена жалю, і то була найдивовижніша частина її змін. Її стриманість була поза питанням. Поки не смеркло, в неї навіть голос не затремтів, жодна сльоза не забриніла в її очах; тільки ввечері, коли зовсім виснажений містер Пеготті заснув, вона стримано заплакала, відвела мене до дверей і сказала:

— Хай вас бог благословить, містере Деві! Будьте другом йому, бідолашному.

Після цього вона негайно побігла вмити обличчя, щоб він побачив її свіжою й бадьорою, коли прокинеться. Одним словом, пішовши звідти, я залишив містера Пеготті під її твердою опікою. Ніяк не міг я надивуватися раптовій мужності місіс Геммідж, і мимоволі замислився над уроком, який дала мені місіс Геммідж, відкривши нові сторони людського серця.

О дев’ятій чи о десятій годині, засмучено блукаючи містом, зупинився я перед дверима містера Омера. Дочка його розповіла мені, що містер Омер, дуже схвильований, хворів цілий день і навіть спати ліг без своєї люльки.

— Віроломна, безсердечна дівчина! — сказала місіс Джорем. — Ніколи не було в ній нічого доброго!

— Не кажіть так, — заперечив я. — Ви так не думаєте.

— А ось і думаю! — гнівно скрикнула місіс Джорем.

— Ні, ні! — наполягав я.

Місіс Джорем силкувалася здаватися непохитною і розлюченою, але її м’який характер узяв своє, і вона заплакала. Щоправда, я був ще надто юний, але мене дуже зворушили її сльози, і вони так личили цій чесній жінці і матері.

— Що ж їй тепер робити? — схлипувала Мінні. — Куди вона подасться, що з нею станеться? О, яку жорстокість вчинила вона сама собі і йому!

Я пригадав той час, коли Мінні була молодою і гарною дівчиною.

— Моя маленька Мінні, — вела далі місіс Джорем, — тільки зараз заснула. Навіть уві сні плаче вона, кличучи Ем’лі. Цілий день маленька Мінні плакала і все запитувала мене, чи Ем’лі грішна. Ну, що я їй могла сказати, коли ж Ем’лі в останнє своє відвідування пов’язала їй на шию бант і чекала, поки вона міцно засне! Цей бант і тепер на шиї в моєї маленької Мінні. Слід було б мені його зняти, але що я можу зробити? Ем’лі дуже погана, але вони любили одна одну. А дитинка ж нічого не тямить!

Місіс Джорем так розчулилася, що на плач вийшов її чоловік. Залишивши їх удвох, я пішов до Пеготті і почувався ще смутнішим, ніж раніше.

Ця добра істота — я маю на думці Пеготті — була зовсім невтомна. Забувши всі безсонні ночі і клопотання, пішла вона пильнувати цілу ніч біля свого брата. У домі, крім мене, лишалася тільки якась стара жінка, що її кілька тижнів тому Пеготті найняла собі на підмогу. Мені вона непотрібна була, я відіслав її спати і сів у кухні перед пічкою поміркувати про події цього дня.

Думками я був поряд із ліжком, на якому помер містер Баркіс, і разом із відпливом досягав горизонту, на який так незвично дивився Гем цього ранку, аж раптом мої мандри обірвав стукіт у двері. На дверях висів спеціальний молоточок, але стукали не ним. Хтось стукав рукою біля самої підлоги, як дитина.

Я схопився так, наче то був лакей якоїсь знатної особи. Я відчинив двері і, глянувши вниз, не побачив, на своє здивування, нічого, крім величезної парасолі, яка ніби ворушилася сама собою. Але згодом під ним я побачив міс Маучер.

Якби обличчя її було так само «легковажним», як під час нашої першої зустрічі, то навряд чи я здатний був би гостинно прийняти її. Але коли я звільнив її від парасолі (яка була би незручна навіть для ірландського велетня), то побачив, наскільки серйозний вираз обличчя вона має. Вона в такому розпачі заломила руки, що я відчув до неї прихильність.

— Мiс Маучер! — сказав я після того, як мимоволі глянув на вулицю, хоч і не розумів, що саме я очікував там побачити. — Як ви сюди потрапили? У чому річ?

Жестом своєї короткої правої руки вона попросила мене закрити парасольку і похапцем вбігла до кухні. Закривши двері, я ввійшов і побачив, що вона сидить на приступці біля каміна, хитається вперед і назад і тре руками коліна, начебто її корчить біль.

Я був стривожений, бо був єдиним господарем в домі та єдиним спостерігачем такої дивної поведінки. Я знову вигукнув:

— Благаю вас, міс Маучер, скажіть менi, в чому річ? Чи ви хворі?

— Мій любий юначе! — відповіла міс Маучер, притискаючи рученята до серця. — Тут моя хвороба, велика хвороба! Подумати тільки, чим вона скінчилась. А я ж могла б довідатись про це і запобігти цьому, якби не була така дурна!

Маленьке тіло її хиталося назад і вперед; назад і вперед хитався її надмірно великий капелюшок; і велетенська тінь капелюшка хиталась на стіні.

— Мені дивно, — почав я, — бачити вас у такому горі і смутку...

Але вона перепинила:

— Отож воно зав­жди так! Вони зав­жди дивуються, ці нерозважні молоді люди, гарні й високі, коли помічають якесь природне почуття у такої куцої істоти, як я! Я для них іграшка, вони розважаються мною, жбурляють мене геть, коли я їм набридну, i дивуються, що я відчуваю більше, ніж іграшкова коняка чи дерев’яний солдат. Так повелося! Давно повелося!

— Може, це справедливо щодо інших, — відказав я, — але запевняю вас, це хибно щодо мене. Може, мені зовсім не слiд було дивуватися, побачивши вас у такому стані. Я замало знаю вас. Я сказав, не подумавши.

— Що можу я зробити? — спитала маленька жінка, підводячись і простягаючи руки вперед. — Дивiться! Такою, як я, був мій батько, така моя сестра, такий мій брат. Я працювала багато років на своїх сестру і брата — важко працювала, містере Копперфілд, цілий день. Я мушу жити. Я нікому не роблю шкоди. Якщо є люди, такі безсердечні або такі жорстокі, що кепкують з мене, то що мені залишається робити, як не кепкувати з самої себе, з них і з усього? Коли я це іноді роблю, то чия тут провина? Моя?

Ні. Я визнав, що це не її провина.

— Якби я виявилася лише чутливою карлицею перед вашим фальшивим другом, — вела далі маленька жінка, докірливо похитуючи головою, — то як ви думаєте, дуже він мені допомагав би? Якби маленька Маучер (яка не винна, що не виросла великою, молодий джентльмене) звернулася до нього або до подібних йому людей, скаржачись на свої нещастя, чи то думаєте ви, що вони прислухалися б до її голоска? Маленькій Маучер треба було б жити, якби вона була б й найнуднішою і найдурнішою з пігмеїв, але тоді б