Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Кострубате красномовство старого рибалки не могло не справити враження на знатну леді. Вона зберегла свої горді манери, але голос її трохи пом’якшав, коли вона відповіла.
— Я нікого не засуджую. Я не висуваю ніяких обвинувачень. Але, хоч мені й дуже шкода, повторюю, що це неможливо. Такий шлюб неодмінно зіпсував би кар'єру і зруйнував майбутнє мого сина. Нема в світі нічого більш певного за те, що це ніколи не може статися, що це неможливо. Якщо можливе відшкодування...
— Я дивлюся на це обличчя, — суворо перепинив її містер Пеготті, — яке нагадує мені інше обличчя, що приязно та з усмішкою дивилося на мене біля мого каміна, у моєму човні. Я божеволію, пригадуючи, яку зраду тоді мав він на думці. Якщо подоба того обличчя не червоніє від сорому, що змогла запропонувати мені гроші за ганьбу моєї дитини, то це обличчя не краще. А може, воно й гірше, бо належить дамі.
Вона вмить змінилася. Червінь гніву залив усе її обличчя; міцно стиснувши ручки крісла, вона нервово вимовила:
— А яке відшкодування можете ви запропонувати мені за те, що прірва розкрилася між мною і моїм сином? Що значить ваша любов проти моєї? Що значить ваша розлука проти нашої?
Міс Дартль м’яко торкнулась її та схилилася над нею, щоб щось прошепотіти, але вона нічого не хотіла слухати.
— Ні, Розо! Не кажіть ні слова! Хай цей чоловік вислухає все. Мій син, який був метою мого життя, якому присвячувала я всі свої думки, всі бажання якого виконувала змалку, без якого не уявляла собі існування — мій син раптом утік з жалюгідним дівчам і уникає побачення зі мною! Заради неї відповідати обманом на мою довіру і покинути мене заради неї! Поставити цю жалюгідну примху вище прав його матері на любов, повагу, вдячність — прав, що їх кожен день і година його життя мали б робити дедалі міцнішими! Хіба це не образа?
Знову Роза Дартль спробувала заспокоїти її та знову ці спроби були марними.
— Кажу вам, Розо, ні слова! Коли він може всім пожертвувати для пустої примхи, то я можу зробити те саме для вищої мети. Хай їде куди хоче! Моя любов забезпечила його коштами. Чи сподівається він пом'якшити мене довгою відсутністю? Занадто мало знає він свою матір, якщо сподівається на це. Коли він зараз же відмовиться від своєї примхи, то буде тут бажаним гостем. А коли не відмовиться від неї зараз-таки, то хай вже ніколи не насмілюється він наблизитися до мене, хоч би я вмирала, якщо тільки не покине цієї дівчини назавжди і не прийде до мене просити пробачення. Таке моє право! А доти ми будемо назавжди розлучені! I хіба це, — додала вона, згорда поглядаючи на відвідувача, — хіба це не образа?
Поки я дивився і слухав матір, мені здавалося, що я бачу та чую сина. Все, що я бачив у ньому, тепер я бачив у ній — непохитний свавільний дух і силу, що спрямована не в той бік.
Потім вона вголос заявила мені, що немає сенсу говорити далі, що вона просить мене покласти край цій розмові. Гордо підвелася вона, збираючись залишити кімнату, але містер Пеготті випередив її.
— Не бійтеся, що я докучатиму вам, мені більше нема чого сказати, мем, — зазначив він, коли рушив до дверей. — Я прийшов сюди без будь-якої надії і без надії йду звідси. Я зробив те, що мені здавалося необхідним, але ніколи не думав я, щоб з мого перебування тут вийшло щось добре. Цей дім забагато зла вчинив мені і моїм родичам, і божевільним був би я, коли б на щось сподівався.
По цій мові ми пішли геть; мати Стірфорса лишилася стояти біля крісла — зразок аристократичного самовладання і величі.
Нам довелося проходити через оповиту виноградними лозами галерею зі скляними стінами і такою ж покрівлею. Яскраве сонячне проміння виблискувало на зеленому листі, скляні двері до саду були розчинені. Безшумно увійшла туди Роза Дартль і звернулася до мене:
— Нічого сказати, добре ви вчинили, привівши сюди цього мужика!
Мені здавалося неможливим, що навіть на такому обличчі може вміститися стільки люті та гніву, що так несамовито виблискувати можуть її чорні очі. Як і завжди, коли вона хвилювалася, різко позначився шрам від молотка. Вона рвучко прикрила рукою цей тремтячий палаючий знак.
— Захищати цього мужика та привести сюди? Ви справді вірний друг!
— Міс Дартль, — відказав я, — я певен, що ви не осудите мене.
— Для чого вносите ви незгоду між цими двома божевільними? — гнівно спитала вона. — Хіба ви не знаєте, що вони обоє збожеволіли від упертості й пихи?
— При чому ж тут я? — спитав я.
— Як це «при чому»? Навіщо ви привели цього чоловіка сюди?
— Він глибоко ображений чоловік, міс Дартль! — відповів я. — Може, ви не знаєте цього.
— Я знаю, що Джеймс Стірфорс, — сказала вона, притискаючи руки до грудей, немовби стримуючи бурю, що клекотіла там, — має брехливе бридке серце, що він зрадник. Але яке мені діло до цього мужика і до його жалюгідної племінниці?
— Міс Дартль, — відповів я, — ви поглиблюєте образу. А вона і без того досить глибока. Скажу тільки на прощання, що ви дуже несправедливі до цієї людини.
— Я цілком справедлива, — відказала вона, — всі вони — розпусна, нікчемна банда! Я наказала б висікти її різками!
Містер Пеготті мовчки пройшов повз нас і вийшов у двері.
— О, сором, міс Дартль, сором! — обурено сказав я. — Як ви можете топтати ногами його найніжніші почуття?
— Я б їх усіх розтоптала, — відповіла вона. — Я хотіла б зруйнувати його будинок. А цій дівчині я хотіла б обпалити обличчя, вбрати її в лахміття і вигнати подихати на вулиці. Коли б моя воля, я саме це наказала б зробити. Ні, я б сама це зробила! Я ненавиджу її. Коли б мені пощастило побачити її в найжалюгіднішому стані, то для цього я б поїхала хоч куди! Коли б я могла штовхнути її в могилу, то зробила б це! І коли б у годину смерті їй можна було б полегшити останні хвилини єдиним словом, і це знала б тільки я, то нізащо в світі не вимовила б його!
Я можу лише передати жорстокість її слів, але перо безсиле змалювати пристрасть, з якою вона їх вимовляла. Вся постать її вигиналася від несамовитої люті, і хоч говорила вона значно тихішим голосом, ніж завжди, вона була втіленням люті. Я бачив багато проявів пристрасті, але такого не бачив ніколи.
Я поспішив до містера Пеготті, який повільно і замислено спускався з пагорбка. Коли я підійшов до нього, він сказав мені, що в Лондоні йому нема чого робити і тому він збирається сьогодні ввечері почати йти. Я спитав його, куди він збирається йти. Він відповів лише:
— Я йду, сер, шукати свою
