Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Я збирався вже спитати його, чи впізнає він мене, коли він спробував простягти руку і сказав мені виразно і з ласкавою усмішкою:
— Баркіс має намір!
Вода стояла низько, і він відійшов із відпливом.
ХIV. Ще тяжча втрата
Мені неважко було погодитися на вмовляння Пеготті залишитися в Ярмуті, доки прах бідолашного візника закінчить свою останню подорож до Блендерстона. Нянька моя давно вже придбала на збережені гроші місце на нашому старому кладовищі біля могили «її милої дівчинки», як вона завжди називала мою матусю; там мало тепер покоїтись і тіло містера Баркіса.
Допомагаючи Пеготті (хоч я мало чим міг їй допомогти), я відчував глибоку вдячність до своєї няньки. Але боюся, що мені більше за інше подобалося виконувати всякі юридичні процедури, оголошувати заповіт містера Баркіса і пояснювати його зміст.
Саме мені спало на думку, що заповіт слід шукати в скрині. Після недовгих розшуків ми знайшли цей папір таки в скрині, на дні старої кінської торби; там ми побачили (крім сіна) старий золотий годинник з ланцюжком і брелоками, що його містер Баркіс носив у день весілля і що його не бачили на ньому ні перед тим, ні потім; срібну лопаточку для набивання тютюну, зроблену у формі ноги; штучний лимон, повний крихітних чашечок і блюдечок, — очевидно, містер Баркіс придбав колись цю іграшку мені для подарунка, але в нього не вистачило духу розлучитися з такою коштовною річчю; вісімдесят сім з половиною гіней у монетах; двісті десять фунтів стерлінгів у новісіньких банкнотах англійського банку; підтверджені чеки для банку англійського фонду; стару підкову, фальшивий шилінг, шматок камфори й устричну мушлю. Цей останній предмет був дбайливо відполірований і навіть переливався різноманітними кольорами всередині — певно, містер Баркіс мав не дуже виразні уявлення про перлини.
Протягом багатьох років містер Баркіс під час усіх своїх мандрівок возив з собою цю скриню. Щоб це не дуже впадало в очі, він вигадав казку, ніби скриня належить якомусь містеру Блекбою та залишена була в Баркіса до запитання. Це ім'я він старанно написав на покришці скрині, хоч тепер літери стерлись і їх ледве можна було прочитати.
Я переконався, що він недарма збирав ці багатства. Його майно складало грошову суму в три тисячі фунтів стерлінгів. Проценти з одної тисячі він відказав на користь містера Пеготті до кінця його життя; після смерті старого моряка ця тисяча фунтів стерлінгів мала бути нарівно розділена між Пеготті, маленькою Ем’лі і мною або тим з нас, хто залишиться в живих. Всю решту свого капіталу він заповідав своїй дружині, яку він призначив своєю спадкоємицею та духовним виконувачем його останньої волі та заповіту.
Я почувався справжнім проктором, вголос читаючи цей документ з усіма потрібними церемоніями, надаючи йому законної сили і роз'яснюючи його всім, кого він стосувався. Я почав думати, що кар'єра юриста цікавіша, ніж я вважав раніше. З найглибшою увагою вивчив я заповіт, визнав, що він цілком відповідає потрібній формі, зробив кілька зауважень олівцем на полях і сам дивувався, як багато я знаю.
Цілий тиждень перед похороном витратив я на це дослідження, на звіт Пеготті про її спадкове майно, на влаштування всіх справ, на судження та поради. За цей час я не бачив маленької Ем’лі, але мені розповіли, що через два тижні вона має вийти заміж.
Я не брав урочистої участі в похороні. Тобто я не закутався в чорний плащ з довгим крепом, як опудало для птахів, але ще вдосвіта вирушив до Блендерстона і був на кладовищі раніше, ніж прибула труна в супроводі лише Пеготті та її брата. Божевільний джентльмен визирав з маленького вікна колишньої моєї кімнати; дитина містера Чілліпа, сидячи на руках у няньки, похитувала своєю важкою головою і витріщала банькаті очі на священика; десь позаду важко дихав містер Омер; більше нікого там не було; все було дуже спокійно. Коли похорон скінчився, ми ще годину поблукали по кладовищу i зірвали собі на пам'ять трохи свіжого листя з дерева, що виросло над могилою моєї матері.
Тут мене охоплює жах. Хмара нависає над далеким містом, до якого керував я свої самотні кроки. Я боюся наблизитися до нього. Я не наважуюся подумати, що сталося тієї пам'ятної ночі — що трапиться зараз знову, якщо я продовжу.
Те, що сталося, не стане гіршим, якщо я напишу про нього, і не зміниться на краще, якщо я зупиню свою неслухняну руку. Це вже сталося. І ніщо не поверне це назад, ніщо не зробить хоч трохи іншим.
Моя стара нянька мала поїхати наступної ночі у справах заповіту. Маленька Ем’лі провела цей день у містера Омера. Всі ми мали зустрітися того вечора в старій барці містера Пеготті. Гем мав прийти з Ем’лі у звичний час. Я збирався спочатку трохи погуляти. Брат і сестра Пеготті мали чекати на нас увечері, сидячи біля каміна.
Я розлучився з ними біля воріт кладовища, де колись у моїй дитячій уяві зустрічалися герої фантастичних оповідань. Пішов я не прямим шляхом, а трохи поблукав дорогою до Лоустофта. Потім я повернувся назад до Ярмута. Пообідав у пивній неподалік від порому, про який вже писав; так минув день, і тільки ввечері я дістався Ярмута. Тим часом почався сильний дощ, ніч була буряна. Але з-за хмар визирав місяць, було досить світло.
Незабаром побачив я барку містера Пеготті і світло у вікні. Насилу просунувшись через сипкий пісок, я дійшов до дверей і відчинив їх.
Усередині було дуже затишно. Містер Пеготті курив свою вечірню люльку; видно було, що вечеря вже наготовлена. Вогонь у каміні весело палахкотів, скриня для маленької Ем’лі стояла на старому місці. І на своєму старому місці сиділа Пеготті; коли б не її жалобне вбрання, то здавалося б, що вона ніколи й не залишала цього місця. Вона вже встигла повернутися до товариства своєї робочої скриньки з зображенням собору Святого Павла на покришці, рулетки в будиночку і воскового недогарка; всі ці речі стояли перед нею, як колись. Місіс Геммідж тихо буркотіла у своєму кутку; отже, все було як завжди.
— Ви перший з гостей, мастере Деві! — сказав містер Пеготті, люб'язно посміхаючись. — Не соромтеся скинути куртку, сер, якщо вона промокла!
— Дякую, містере Пеготті, — сказав я, вішаючи пальто на цвях. — Вона зовсім суха.
— Так воно і є! — сказав містер Пеготті, обмацуючи мої плечі. — Суха, як трісочка! Сідайте, сер. Нема чого й вітати вас тут, бо ви знаєте, що вам усією душею раді.
— Спасибі, містере Пеготті, я цього певний. Ну, Пеготті, — сказав я, цілуючи її, — як же ви почуваєтеся, старенька?
— Ха-ха! — зареготав містер Пеготті, сідаючи між нами й потираючи руки: він радий був, що позбувся турбот. — Жодна жінка в цілому світі, сер, — я вже їй це казав — не може мати спокійнішого сумління, ніж вона. Вона виконала свої обов'язки перед покійним, і покійний знав це; і покійний вчинив усе як слід, бо й вона чинила як слід, і… і… і тому все так, як треба.
Місіс Геммідж застогнала.
—
