Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
— Тільки не для мене, Даніелю, — відказала місіс Геммідж. — Зі мною нічого не буває як слід, я самітна нещасна жінка.
— Ні, ні! — втішав її містер Пеготті.
— Так, так, Даніелю! — заперечувала місіс Геммідж. — Не годиться мені жити з людьми, яким залишили гроші в заповіті. Все стається, що мені несприятливе. І краще б ви вже мене позбулися.
— А хіба ж я можу витрачати гроші без вас? — цілком серйозно заявив містер Пеготті. — Що це ви таке кажете? Хіба ж ви мені тепер менш потрібні, ніж раніше?
— Я і раніше знала, що я ніколи не була потрібна, — жалісно скрикнула місіс Геммідж, — а тепер мені просто в очі кажуть це. Та хіба ж я могла сподіватися бути потрібною, коли я така самітна і нещасна, і так заважаю всім?
Містер Пеготті був дуже вражений, що його слова так витлумачили; але він не встиг відповісти, бо Пеготті смикнула його за рукав і хитнула головою. Кілька секунд він остовпіло дивився на місіс Геммідж, потім глянув на настінний годинник, підвівся, засвітив свічку і поставив її на лутку.
— Ось! — радісно мовив містер Пеготті. — Ось воно як, місіс Геммідж! — Місіс Геммідж слабо зойкнула. — Свічечка горить, згідно зі звичаєм! Ви дивуєтеся, для чого це, сер? Адже ж це для нашої маленької Ем’лі! Бачите, після смерку стежка до нашого дому неясна і невесела, і коли я сиджу тут, як вона вертається додому, то ставлю свічку на лутку. Це, бачите, — містер Пеготті лукаво схилився наді мною, — вбиває разом двох зайців. Вона каже, Ем’лі наша: «Ось мій дім!» — каже вона. А разом з тим Ем’лі собі каже: «Мій дядько вдома!» Бо коли я не вдома, то ніколи не засвічую свічку.
— Ти справжня дитина! — з любов'ю сказала Пеготті.
— Гаразд, — відказав містер Пеготті, широко розставивши ноги і задоволено потираючи їх руками, — не знав я, що скидаюся на дитину.
— Таки не зовсім, — зазначила Пеготті.
— Ні! — зареготав містер Пеготті. — Зовні я не дитина, але розум у мене дитячий, знаєте. Та хай йому абищо! От що я вам скажу. Коли я ходжу по хаті і думаю про нашу Ем’лі, то просто шалію, ось воно як! Більше я нічого сказати не можу, здається мені, ніби кожна дрібниця в цій хаті — це сама Ем’лі. Я підіймаю й переставляю речі і торкаюся до них так, ніби це наша Ем’лі. А ще її маленькі капелюшки та всяке таке! За всі багатства світу не дозволив би я, щоб їх понівечили! Ось перед вами немовля у вигляді великого морського їжака! — тут містер Пеготті знову гучно зареготав.
Ми з Пеготті теж засміялися, хоч і не так голосно.
— На мою думку, бачите, — вів далі містер Пеготті, знов потираючи ноги і сяючи всім обличчям, — це пішло від наших з Ем’лі веселощів — я вдавав, ніби ми і турки, і французи, і акули, і всякі чужинці, їй-богу, і леви, і кити, і казна що! — коли вона була не вища за моє коліно. Я до цього призвичаївся, знаєте. Ось взяти хоч би цю свічку! Я добре знаю, що коли Ем’лі вийде заміж, то й тоді я ставитиму цю свічку на лутку, як і тепер. Я дуже добре знаю, що коли сидітиму тут увечері (а де ж це мені жити, хоч яку б спадщину я не дістав?), а її тут не буде, то все одно я ставитиму свічку біля вікна, сяду перед каміном і вдаватиму, ніби чекаю на неї, як зараз роблю. Ось перед вами немовля, — знову зареготав Містер Пеготті, — у вигляді морського їжака! Та й зараз, як гляну я на цей вогник, то й кажу собі: «Вона дивиться на нього. Ем’лі йде сюди!» Ось перед вами немовля у вигляді морського їжака! Та стривайте, — раптом увірвав свою промову містер Пеготті, — ось вона сама й прийшла.
Та то був тільки Гем. Мабуть, погода стала ще гіршою, бо він закрив собі все обличчя великим брилем.
— Де Ем’лі? — спитав Містер Пеготті.
Гем зробив невиразний знак головою, ніби вказуючи, що вона лишилась за дверима. Містер Пеготті взяв свічку з лутки, поставив на стіл і заходився шурувати вугілля в каміні. Не ворухнувшись, Гем сказав:
— Мастере Деві! Чи не вийдете ви зі мною на хвилинку? Ми з Ем’лі хочемо вам щось показати.
Ми вийшли. Проходячи повз нього, я здивувався і злякався, побачивши, який він мертвенно блідий. Він похапцем вивів мене на вільне повітря і зачинив двері за нами. Ми залишились удвох.
— Геме! У чому річ?
— Мастере Деві... — і він заридав, наче серце його розірвалося на шматки.
Його горе вразило мене так, що я остовпів. Я лише дивився на нього і нічого не розумів.
— Геме! Бідолашний хлопче! Заради бога, скажіть мені, в чому річ?
— Мастере Деві! Моя любов... гордість і надія моєї душі... та, за яку я ладен був померти і за яку готовий померти зараз... її нема.
— Нема?!
— Ем’лі втекла! О, мастере Деві! Чи розумієте ви, як саме вона втекла, коли вже я благаю бога милосердного вбити її — її, що дорожча мені понад усе! Вбити раніше, ніж вона зазнає ганьби.
I дотепер у пам'яті моїй його схвильоване обличчя, тремтіння його кремезних рук, вся його зігнута горем постать незмінно сполучена з тією самотньою пусткою. В моїй уяві там завжди ніч і він один.
— Ви людина вчена, — поспішно сказав Гем, — і знаєте, що слід робити. Що мені треба сказати там, удома? Як можу я це сказати йому, мастере Деві?
Я побачив, що хтось натискає на двері зсередини, й інстинктивно спробував затримати засув, щоб виграти хоч би секунду. Та було вже запізно. Містер Пеготті просунув голову у двері; і якби мені судилося жити ще п'ятсот років, то й тоді не міг би я забути, як раптом змінилося його обличчя.
Пригадую жіночий плач і вереск; усі ми раптом опинились у кімнаті; я тримав у руці папір, що його дав мені Гем, містер Пеготті пильно дивився на мене, груди його були розхристані, волосся скуйовджене, обличчя й губи зовсім білі, і по грудях його струмила кров (очевидно, вона ринула йому з рота).
— Читайте, сер! — сказав він глухим тремтячим голосом. — Поволі, будь ласка. Не знаю, чи зможу я зрозуміти.
Серед мертвої тиші прочитав я цей залитий сльозами лист:
«Коли ти, що любив мене більше, ніж я заслуговувала навіть тоді, коли була ще невинна душею, прочитаєш це, я буду вже далеко».
— Я буду вже далеко, — повільно повторив він. — Зупиніться. Ем’лі вже далеко. Читайте далі!
«Коли я покину мій любий
