У череві дракона - Микола Данилович Руденко

— Я ж їм кажу: не їжте солі. Траву можна, жолуді можна, а солі ні крихти…

Кілька разів вона повторювала цю фразу — наче вона була її рятівним заклинанням.

Я добре пам’ятала голод у нашому селі. У нас також чимало людей вимерло. І дідусь мій помер. Але щоб ціле село опинилося на цвинтарі — яке ж то страхіття…

Дорослі при дітях уникали згадок про голод. Та й поміж собою не розмовляли — за ці балачки можна було й на Соловках опинитись. І таки ж, бач, дитяча пам’ять уже буцімто звільнилася від лихих споминів. Але досить було бабусі, в якої ми ночували, згадати про голодомор, як по моєму тілу, аж по кістках ніби, болючі конвульсії пробігли.

Дядько невдоволений був, що ми на оту бабусю натрапили: оберігав він мене від того, що могло травмувати юне серце.

А коли виходили з бабусиної хати, господиня якось осудливо подивилась на мене. То, мабуть, знов окуляри були винні.

…Так багато я про окуляри оповідаю, що дехто може подивуватися: чи варто ж це такої уваги? Але прошу зважити: був це, мабуть, рік тридцять п’ятий, по селах іще побут мало змінився, більшість людей жила старими уявленнями. І ось те, що тепер дрібницею видається, тоді могло стати причиною трагедії людської.

Таке враження в мене було, наче я щойно на світ народилась. І, мабуть, не лише окуляри до цього спричинилися, а найбільше ота спина широка, та борода сива, та доброта у кожному слові, у новому імені моєму: Сонечко!

Кремезний він був, дядько Сашко, мав руки сильні, на землю ступав так, наче вся вона йому належала, його волі корилася, і нічого на ній не було таємничого, все йому відомо — і те, що було, і те, що буде. Ішли ми довго, мабуть, тижнів зо два, але то був незабутній для мене шлях, бо я Україну оглянула, вона мене в душу свою впустила, усі багатства показала.

Мені завжди гірко було від того, що я батька свого ні разу не бачила. Звикла думати, що жінки — сестра, мати, бабуся — не здатні до справжнього життя, якщо на подвір’ї руки чоловічої немає. Хоча б дідусь був або брат — як би я їх любила! І ось тепер мене голубила рука надійна, нехай не батьківська, але ж було в ній стільки тепла людського, що я від кожного дотику підростала.

— Дядечку, а Бог є?..

— Бог, Бог, — наче в себе самого кидав це таємниче слово дядько Сашко. — У школі тобі що казали?

— Казали, що немає. А бабуся каже, що то брехня, нехристи вони окаянні.

— Мати до церкви ходить?

— Не часто.

— А вона що каже — є чи немає?

— Як для людей, так і для нас… Це мати кажуть.

Під Білою Церквою у великому парку заночували. Телиця на мотузку паслася, а ми над Россю сиділи, у небо зоряне дивилися. Чи то дядько тільки зараз пригадав моє запитання — іще до обіду я про Бога питала, — чи, може, так довго роздумував і лише цієї хвилини зібрався на відповідь.

— Бог, Бог… Нікого, брат, не слухай, своїм розумом до цього дійти мусиш. А я скажу те, що думаю. Люди за слова хапатися люблять. Піймають слово якесь і гадають, що воно все на світі пояснює.

Це була перша людина, яка розмовляла зі мною так, як належить розмовляти з дорослими. Я й сама собі здавалася дорослою.

— Великий порядок є! Такий, брат, порядок, якого ніщо порушити не здатне. Законами природи це називається. І в небі, і на землі.

Важко мені було це збагнути. Хоч і розповідали в школі про закони природи, та вдома бабуся іншу науку викладала.

— А Святий Дух є? — запитала я згодом.

Довгенько не відповідав дядько. Нарешті сказав:

— Ну, святий чи не святий… Це вже хто як до нього ставиться. Раз життя є, то як же без духу?.. Вам же, мабуть, про матерію розповідали.

— Так, розповідали.

Тоді школа з першого класу навчала дітей вірити в творчі сили матерії. Вдома — Бог, у школі — матерія. Інколи вони виглядали дуже схожими, різнилися хіба що в назвах. То був час великого зламу в свідомості людській. Не було жодної хати, в якій не точилися б оті суперечки. Філософами були всі — і дорослі, й діти.

Я дивилася на зорі, що тремтіли в річковій воді, дослухалася до дівочих голосів, які закликали хлопців розпрягати коней, а сама твердила в думках те, що на все життя лишилося для мене добрим заповітом: «Своїм розумом дійти мусиш». Мовила дядькові про свої сумніви, він ніби очікував моїх заперечень, наче наперед знав, що я йому скажу.

— Так, Сонечко, так. Я тебе розумію. Тут, мабуть, вся заковика у слові «святий». Якби просто дух…

— Дух — все одно Бог, — кажу я.

Хоч ніч і не була місячна, тільки зорі цідили скупувате світло, але я добре побачила дядькову посмішку. Вона була якась хитрувато-мудра. Не знаю, чи можна поставити оці два слова поруч (хитрість і мудрість), але ж я не можу підшукати точнішого вислову, аби зобразити його посмішку. Може, сюди примішувалася ще винуватість — вона дядьковому обличчю надавала деякого смутку.

— Твердий у тебе характер. Це добре, Сонечко. Я й сам думаю так, як ти. Тільки ж… Переминати душу людську, мов кожум’яка переминає телячу шкуру, — то гріх великий. Бо якщо школа каже одне,