У череві дракона - Микола Данилович Руденко

Коли бабуся десь у городі поралась чи в церкву ходила, я крадькома відчиняла скриню, діставала весільну фату мамину, приміряла її на себе. Потім довго-довго вдивлялася в татове обличчя, намагаючись зрозуміти, чим саме я на нього схожа. Подібності не знаходила — де вже мені до тата! — але такі щасливі хвилини я тоді переживала, що ладна була витримати всі катування бабусині, аби після кожного вона до церкви мерщій ішла гріхи свої замолювати, а мене саму залишила в хаті, біля заповітної скрині. Добрим і сильним був мій тато! Шолом на ньому такий, як на святих лицарях, що колісницю Іллі-пророка супроводжували. На покуті в нас церковна картинка висіла, вона мені дуже подобалась, тож не дивно, що саме з неї я й порівняння брала. Пізніше довідалась, що тато мій разом із Першою кінною у село прийшов, а точніше, його привезли, бо він тяжко поранений був. Так він і залишився в нашому селі. Бабуся зайдою його називала — ні кола, ні двора…

Якось я пасла поросят, а тут саме велика гроза почалася. Небо наді мною сила якась шматувала, воно гриміло, вогнем вибухало, мене сліпили спалахи, наче хтось перед самісінькими очима смолоскипом розмахував. Блискавок я не бачила так, як інші люди бачать. І хоч у школі нам пояснювали, що таке гроза, але в моїй уяві жив той образ, який від матері до мене перейшов: то Ілля-пророк на вогненній колісниці по небу їздить.

Я слухала грозу, вона мене зовсім не лякала, — і взагалі, окрім бабусі, я нічого не боялася, — на душі було чомусь радісно, наче гроза мені свято якесь обіцяла. Мабуть, радісно було тому, що вперше я тоді зрозуміла: не на весь білий світ бабусина влада поширювалась. Скажімо, ця гроза — хіба бабуся здатна її припинити? Котяться по небу могутні колеса, із-під кінських підків іскри вилітають, а в полум’яній колісниці Ілля-пророк сидить. Оглядає пророк землю, бачить мене серед поля і каже лицареві, який скаче поруч нього на білому коні:

— Ступай, Кириле, в те село, де ми тебе залишили колись. Там донька твоя підростає. Добрий ти вояка в мене, серце маєш велике. Але світ земний, Кириле, порівну розділено. Одна половина добрим силам дісталася, друга — злим. Тяжко вона карається, кровинка твоя. Забери її до себе, Кириле, бо темні сили жити їй не дають.

Може, й не так, а якось інакше я тоді молитву свою шепотіла. Знаю тільки, що молилася на степову грозу не чужими словами, — не такими, які від бабусі чула, — а своїми власними. Вголос молилася, краплі дощові на обличчя падали, а серце моє наче теплі долоні обхопили — невидимі долоні, але такі лагідні, як у матері. Батька я свого тоді з бородою уявляла — знала, що люди старіють, бо мама вже постаріла. Та й лицарі на церковній картинці теж бородаті були.

Я звикла сама з собою вголос розмовляти. З Марійкою ми не дружили — вона помічала, що бабуся мене не любить, а з нею завжди ніжна та щедра, то й сама почала мене цуратися. Сусідські дівчатка сліпою мене дражнили, я не знала, чому вони так дражнять, бо я ж не сліпа. А коли вони питали, скільки корів на тому березі пасеться, то я їм не вірила, гадаючи, що вони й самі тих корів не бачать. Світу я мала рівно стільки, скільки короткозорість мені залишала, решта жила за туманами. І часто траплялося так, що я розмовляю сама з собою, а хтось почує та бабусі передасть. А бабуся гадала, що в мені нечиста сила притулок для себе знайшла, то й намагалась диявола з мене вигнати.

Різко, дуже різко в житті сільському проступали межі поміж добром і злом. Так різко, як день і ніч розмежовуються десь у горах: у долині вже темно, а снігові вершини, мов діаманти велетенські, у вечірньому сонці неземною красою горять. Траплялися й люди отакі по селах, як вершини гірські.

Мабуть, підсвідомо я на таку людину чекала, і чекання моє з релігійними образами переплелось. У школі я теж почувала себе самотньою, вчителька вважала мене нетямущою, короткозорість моя їй також не впадала в око. Може, тоді й народилась любов моя до природи, бо сині півники в луговій траві, спориші на забутих шляхах, запашні чебреці на пагорбах були до мене привітніші, ніж люди.

І саме тоді, коли я із грозою розмовляла, біля мене пролунав чоловічий голос:

— З ким це ти розмовляєш, Сонечко?..

Так він потім мене й називав — не Софією, не Сонею, а Сонечком. Добре пам’ятаю: уперше я почула це ім’я тоді, коли від грози чогось незвичайного чекала.

Як тільки він підійшов до мене ближче — так, що я вже побачити його могла, — мене вразила борода його срібляста, вона була саме такою, яка мені у батька уявлялася. І очі в нього були такі ж самі — добрі, глибокі, до всього живого привітні. Взагалі він був дуже на батька схожий — так схожий, що я повірила: це справді Ілля-пророк, почувши благання мої, тата до мене прислав.

Така я тоді була залякана, що навіть його добрий погляд змусив мене здригнутись. А може, я дрижала тому, що гроза мої марення почула.

— Не бійся, дитино. Хіба мати про мене не розказувала? Я — дядько Сашко.

Тепер я вже знала, хто стояв переді мною. Це був рідний брат мого батька. Він жив десь біля самого Києва, я його ні разу не бачила, та мати все обіцяла, що повезе нас із Марійкою до нього, бо він листи їй писав, у гості запрошував. Але я все ще не позбулася марення. Зачувши тупотіння коней та гуркіт коліс, боязко запитала:

— То ваша колісниця?..

Він, мабуть, уже знав дещо про мене. Поклав руку на моє волосся й сумно промовив:

— Підвода, Сонечко. Просто підвода. Яка там колісниця?.. До лікаря тобі треба.