У череві дракона - Микола Данилович Руденко

— Ти ще більший безбожник, ніж я, Олександре. Замість церкви хлів освячуєш.

— Між іншим, наші предки так і робили. Ні, я не кличу назад до поганства. Я хочу, щоб не забували Сковороду, який повчав: у Євангеліях символи закладені, а в них сховані закони природи, до яких люди вже колись доходили.

— Я — марксист, Олександре. Маркс каже: землю ніхто не створював — отож вона жодною вартістю не володіє. Вартості створює тільки людська праця.

Відповів би я тобі на це, Василю, але… Одне скажу: твій Маркс не від Бога.

Василь тоді гостював у дядька Сашка десь близько місяця. Пригадую, наступного вечора всі ми вийшли в ліс, назбирали березового хмизу, розклали невелике багаття. Василеві захотілося степового, косарського кулешу, з димком. Він готував його сам, не дозволив нам з тіткою навіть картоплі начистити. Жартував, сміявся, розповідав про своє дитинство. Родом він із Житомирщини, любив ліс, добре знався на його таємницях.

— Ти бачив, як череда Дніпро перепливає? — чомусь запитав у нього дядько Сашко. — Поїдемо в Трипілля, покажу. Є на що подивитися. Бистрина така, що баржі зносить, а корова пливе. Саму голову видно. У вас, мабуть, і не знають, на що корова здатна.

Я теж цього не знала, хоча від нашого хуторця до Дніпра всього тільки з годину ходьби.

Василь почав розпитувати, з яких причин трипільські корови стають чемпіонками в плаванні. Дядько пояснив, що так тут заведено з часів вавилонських, бо сліди трипільської культури справді ведуть у глибоку старовину — десь близько шести тисяч років. А може, й більше. Вже тоді на високому правому березі Дніпра люди будували житла, розводили худобу, орали ниви. Лівий берег під час повені заливався водою, потім, коли повінь спадала, там підіймалися такі трави, серед яких навіть вершника важко помітити. Отож здавна там, на численних островах, люди випасають худобу, а самі живуть на кручах та пагорбах, куди не сягає дніпровська повінь. Корів удосвіта виганяють на мокрий береговий пісок, вони заходять у воду і, долаючи дніпровські чорториї, пливуть на пасовиська. А надвечір, обтяжені молоком, плавом повертаються до своїх домівок.

Умовилися поїхати якщо не в Трипілля, то хоч на Козинку. Так ще й досі називається рукав Дніпра, який обмиває великий острів.

— А що то у вас за болото? — пробуючи дерев’яною ложкою куліш, запитав Василь. — Тільки й чуєш: болото, на болоті…

— Ой, скільки там пролісків! — захоплено вигукнула тітка Параска, її обличчя відразу ж посвітлішало, мовби з тими пролісками пов’язувалися дорогі спомини.

— На проліски Василь спізнився, — таємниче посміхнувся дядько Сашко. — А болото… Сонечко, покажи Василеві Микитовичу наш заповідник. Ото завтра й сходіть.

Я потім часто пригадувала цю фразу: «На проліски Василь спізнився». Може, й не було в ній жодного натяку, але мені здалося, що дядько мав на увазі щось таке, про що й думати боязно. Вже значно пізніше я вирішила, що то, мабуть, у дядька з тіткою були свої проліски, а Василь так і не встиг одружитися — кидала його служба по ведмежих кутках, через те й спізнився. Але в той вечір я надала цій фразі іншого значення. Мені дуже хотілося, щоб Василь мене помітив, бо математик наш зовсім не помічав, я для нього була тільки «уч-ця 9 кл», але ніяк не більше. Звісно, я думала про те, що Василь значно старший від мене, але мені це байдуже — ні, навіть добре, дуже добре! — отож нікуди він не спізнився. Просто він має мене за дитину, а мені хотілося, щоб Василь іншим оком на мене глянув. Не така вже я маленька, он Пріська із восьмого заміж вискочила. Правда, вона в шостому два роки сиділа…

Проте слово «заміж» мене лякало, воно було заборонене, як багато інших слів, котрі відомі кожному, але не тільки вимовляти їх не можна, а навіть думати про них не годилося, бо то гріх великий.

Я дуже зраділа, коли дядько Сашко доручив мені повести Василя Микитовича на болото. То таки справді заповідник. Річка, із якої дядько брав воду для своїх плантацій, кілометрів за п’ятнадцять від нас впадала в Дніпро. Влітку її навіть річкою назвати не можна, від неї лишався тільки рівчак, дядькові доводилося споруджувати загати. Але в давнину тут навіть кораблі плавали. Біля нашої школи великий якір стоїть, його знайшли тоді, коли канави для поливання копали. У старовину річка текла не по той бік заплави, де село стоїть, а тут, під лісом, де наші хуторяни картоплю саджають. Іржавими цебриками та дірявими каструлями кожен городець обвішаний. Ніхто й не второпає, що то за сміховинні загорожі, — мовби чаклунство якесь. Так і відповідають хуторяни, коли хтось із киян, заблукавши сюди по гриби, починає допитуватись, що це за чудасія, — так і відповідають: «Чорти з болота ходять». А насправді то від диких кабанів, які встигають вирити картоплю раніше, ніж вона достигає. Спробуй продертися крізь оцю загорожу — бряжчить, деренчить, скрегоче, аж моторошно стає.

Відразу ж за городами і починається той світ первозданний, який болотом у нас називають. Від колишньої річки лишилася стариця, по ній під час дніпровської повені вода аж до нашого хуторця підходить, а вряди-годи навіть деякі хати заливає. То таки справді лихо велике, люди живуть на горищах, потім цілого літа мало, щоб майно та мокрі кутки висушити. А коли повінь спадає, старе річище на численні озера перетворюється. Вода в них зацвітає ряскою, яку дуже качки люблять, але не гадайте, що то є ознаки гнилизни — під ряскою вода свіжа, джерельна, з неї рибальську юшку варити можна. І такі щуки з отієї ряски викидаються, що по них іще недавно мисливці з дробовиків палили. Тепер це заборонено — і слава Богу.

У глибоких озерах водяться нутрії та видри, а там, де озеро в болото переходить, споруджують свої хатки і дерев’яні греблі бобри. Дикі кабани також здебільшого знаходять притулок навколо озер, бо їхні береги густо