У череві дракона - Микола Данилович Руденко
Сергію, любий мій, не засуджуй мене суворо. Може, й винна я в чомусь, бо завжди мені твердості бракувало. Завжди боялася необачне слово мовити. Але немає провини моєї в тому, що рідні батьки твої після війни не зустрілися. І не тому я правду ховала, що боялася тебе втратити. Тяжко мені було б, якби ти від мене пішов, — тяжко, що там казати! Але цей страх не змусив би мене покривити душею. Боялась я не за себе, а за тебе, сину мій, правдолюбе великий!..
Ні, я не хочу кидати тіні на світлу пам’ять Марини. То молодість була, а в молодості не кожна людина вірну стежку обирає. Потім і хотілося б виправити своє життя, чого б заради цього не зробив! — та його вже нелегко виправити. Одного я не прощаю: байдужості до власних дітей. Марина не була байдужа. І саме це дозволяє мені писати правду про неї. Бо вона, ця правда, вже не буде лихою тінню — вона буде тільки тим, чим правді належить бути.
Почну із себе самої. Зараз маємо рік 1962-й, а народилася я в 1923 році. Молодість проминула швидко. Та чи є на світі хоч одна людина, яка б сказала, що молодість її тривала довго?..
Наче в бінокль перевернутий дивлюся на дитинство своє. Ніби ось воно, поруч, рукою можна дістати, а час — найзагадковіша сила природи — згустився в лінзи та призми, які вершать невблаганні чари, перетворюючи близьке на далеке. І ворушиться в тому далекому дівчисько босоноге, таке маленьке, безпорадне, що гірко на нього й дивитись…
Безрадісне дитинство в мене було. Тільки й просвітку в ньому, що стежки понад Бугом у росяних травах, куди я ховалася від лозини, яка так часто свистіла в бабусиних руках. Може, я й Макариху не люблю саме через те, що вона бабусю мені нагадує.
Ненавиділа бабуся мого батька, а я обличчям на нього схожа. Вся ненависть її на мене падала. Батька я ніколи не бачила, помер він іще до мого народження. Після його смерті двійко нас лишилося — Марійка і я. Марійка була старша, бабуся в ній себе пізнавала, пестила її, голубила. А мене, бач, не визнала. Мати боялася бабусі, лише вряди-годи до грудей мене пригорне, тоді світ мені здавався привітним та радісним. Але вона ходила по наймах, росли ми з бабусею. Жили бідно, хліба ледве до Різдва вистачало, макуху варили. Та злидні не завдавали мені стільки гіркот, як бабусині катування.
Мені навіть невтямки, як я вижила. Била вона так, що я кров’ю сходила, шкіра на спині репалася, шматтям висіла. Плакала наді мною мати, та коли бабуся наближалась, і сама починала мене лаяти. Часом сусіди мене рятували, але й вони бабусі боялися. Здавалося мені, що всі люди на світі її бояться.
Якось я гусей на вигоні пасла. Загралася трохи, а гуси тим часом зникли кудись. Повертаюсь додому, плачу. Не тому плачу, що бабуся битиме — до цього я звикла, а тому, що й матері за мене перепаде. Гримала бабуся на неї, як тільки я завиню в чомусь.
Отож іду, аж раптом, наче із-під землі, бабуся біля мене з’явилася.
— Де ж твої гуси? — питає.
— Туди пішли, — показую я навмання, а в самої перед очима тільки туман хитається.
— Ах ти, вишкребок нещасний, — визвірилась на мене бабуся. — Брехати вже навчилася! Чогось доброго не перейме, а лихого, мов реп’яхів, набирається. В батенька вдалася… То де ж твої гуси?
— Не зна-а-ю…
Виявилось, гуси паслися в сусідньому городі, а ми біля нього стояли. Бабуся їх добре бачила. Я ж не бачила тому, що короткозорою вродилася. Та ніхто цього не знав, а мені звідки було знати? Гадала, що всі люди бачать так, як і я. Тепер цю ваду легко виправляють, а тоді по селах окуляри панською примхою здавалися.
В той день бабуся прив’язала мене до старої груші й так побила, що я кілька тижнів злізти з печі не мала сил. Мабуть, мати заступилася за мене, бо довго в сінях бабуся на неї кричала — все батька мого проклинала.
Десь аж до п’ятого класу я нічого не знала про свою короткозорість. Бабуся мене все більше ненавиділа, їй здавалося, що я її навмисне дражню. Теля десь тут поруч пасеться, а я їй кажу, що воно втекло.
— Куди ж ти дивишся, ледащице? Туди дивись.
Все в мені тремтіло, бігла я зовсім не туди, куди вона показувала, ніякого теляти не було й близько. Знов і знов по спині моїй лозина ходила.
Мати моя не була дуже набожна, зате бабуся ні про що, окрім Бога, й не говорила. Отож і мати, напевне, з-під лозини звичку до молитви перейняла.
Я часто намагалася уявити батька. У матері була велика фотографія, яку вона від бабусі у скриню ховала. Там вони стояли удвох — мама й тато. Мама була зодягнена в білу сукню, волосся біла фата покривала, і така вона була гарна, моя матуся, наче королева із якоїсь казки. Мені здавалося, що такою вона й повинна бути, але темні сили, над якими бабуся верховодила, зробили її злиденною наймичкою. І все через те, що бабуся батька мого не любила.
Може, почасти так воно й було, бо якби тато не вмер, то зовсім інакше б дитинство моє склалося. Я так боялася бабусі, такою вона всевладною мені здавалася, що й смерть батька пояснювала перемогою тих сил, які у всьому їй підкорялися. Та я вірила, що перемога ця не вічна, колись він прийде, мій тато, прийде просто з неба, як Христос на землю приходив. Тоді мама знов стане прекрасною королевою, а бабуся в пекельній смолі кипітиме.
