У череві дракона - Микола Данилович Руденко

Коні тупотіли десь недалеко. Я вміла визначити відстань за звуками, тільки звуки мені й казали, що світ не кінчається у вузенькому колі, яке було підвладне моїм очам. Візниця хльоскав батогом, прикрикував на коней. По голосу я впізнала дядька Микиту, сусіда нашого, але підводи все ще не бачила.

Дядько Сашко, ніби щось зміркувавши, запитав:

— Яке, брат, лошатко біжить за возом, біле чи вороне?..

Я не бачила ні воза, ні лошати, але мені було соромно признатися в цьому, тому й відповіла:

— Біле…

Насправді ж там не було ніякого лошати. Але дядько Сашко мені цього не сказав. Коли ми поверталися додому, він ніби ненавмисне запитував у мене то про корову, яка паслася біля тину, то про лелеку, що стояв у гнізді біля чийогось димаря, і все це перебувало десь поза тим колом, яке становило мій видимий світ. Я мусила признатися, що нічого цього не бачу. Навіть село мерехтіло перед очима то сірими, то зеленими плямами, а колодязного журавля побачила тільки тоді, коли мати нас покликала, бо то вона брала воду.

Дядько Сашко їй сказав:

— Ой, Горпино, налякали ви мене. Я, брат, справді повірив, що дитині причинилось. Невелике в тебе лихо. Короткозора вона, та й годі. Я її до себе заберу. Добрі окуляри придбаємо. Тепер, брат, цього добра скільки завгодно. Поїдеш зі мною, Сонечко?..

Мабуть, тільки в ці хвилини я повірила, що бачу білий світ не так, як інші. Мені не сподобалось, що дядько Сашко про окуляри заговорив, але ж нехай, навіть окуляри носитиму, аби від бабусі мене забрали. Та я мовчала, бо хто знає, що мама скаже. На той час вона вже в колгоспі працювала, корів доїла. Вдома, як і раніше, господарювала бабуся.

— Окуляри? — здивувалася мама. — А в кого ж це вона вдалася?

— В батька, — ховаючи в бороді добру усмішку, підказав дядько Сашко. — Він, брат, змалечку теж короткозорий був.

Мати, беручи відра на коромисло, заговорила чи то до себе, чи до дядька Сашка:

— Он воно що!.. А ми по темноті своїй ледве не замордували дівчину. Може, з неї ще й люди будуть… Але їхати світ за очі… Кому чужі діти потрібні? Це ж немалий клопіт. Правда, її можна до хазяйства привчити. Вона і їсти наварить, і сорочки випере. Теличка в нас підростає. Може, теличку візьмете? Дасть Бог, наступного року…

— Схаменись, Горпино!.. Навіщо мені теличка?

— Щоб Соня не чужий хліб їла.

— Та хіба ж вона мені чужа? Я тебе за сестру маю.

Як не доводив дядько Сашко, що телиця йому ні до чого, але умовити матір не міг, довелося нам рушати в дорогу з телицею.

Та перед тим, як у велику дорогу виходити, дядько Сашко до Вінниці зі мною поїхав. Правда, їхали ми на колгоспній підводі лише до Стрижавки, решту дороги долали пішки. Ішов дощ, степові суглинки розмокли, ноги не витягнеш, але дядько Сашко жартував, сміявся, тому й мені було весело.

Додому повернулися пізно увечері. Окуляри дядько сховав до ранку — хотів сам простежити, яке враження справить на мене все те, що я побачу. Коли в аптеці їх приміряли, там тісно було, простору не вистачало. Тільки й того, що муляло щось на носі. А як глянула на себе в дзеркало — такою смішною собі видалась, що не хотіла вже й думати про них. Раніше сліпою мене дражнили, тепер щось інше вигадають, бо в нашому селі тільки попа інколи в окулярах бачили. А щоб сільські діти їх носили, то такого зроду-віку ніхто не пам’ятає.

Вранці хотіла кудись утекти — окулярів боялася, але дядько Сашко на подвір’ї мене підстерігав. Мати вже на роботу пішла, бабуся на городі поралась. І, мабуть, лише через те, що ніхто нас не бачив, я покорилася дядькові, зодягнула окуляри. Не відразу мені світ відкрився, спершу вогнисті мухи в очах закружляли, але згодом, наче із туману, посунули на мене стріхи, димарі з лелеками, людські постаті, що ворушилися десь аж по той бік села. Я й не знала, що село наше таке велике. Раніше я кілька хат бачила, вони підступали до мене по черзі, а тепер навіть ліс на обрії синьою гребінкою небо розчісував, під лісом корови паслися, пастушки біля вогнища конопляними батогами ляскали, а довкола ромашки та маки цвіли. Город наш довгою смугою до Бугу збігав, на річці білі гуси плавали — мабуть, наші гуси, за яких бабуся мене до груші прив’язувала та дубцем шкіру мою шматувала.

Напевне, мені ще й досі боліло, бо ніщо мене так не вразило, як те, що я гусей бачу. Тут я вперше зрозуміла, яку чарівну силу окуляри мені давали — вони захищали від катувань бабусиних, бо за що ж було мене шмагати, коли ні гуси, ні поросята тепер нікуди не втечуть?..

— Дядечку, гуси пливають! — вихопилось у мене. — Ви їх бачите?..

Мені здавалося, що ніхто так далеко не бачив, як я, ні для кого світ не був такий широкий. Під Вінницею кажуть «пливати», а не «плавати». Це в мене ще й досі лишилося, на роботі інколи з мене сміються, але я вже не ображаюсь. А раніше ображалася — переконана була, що всі люди це слово неправильно вимовляють. Отож і дядько Сашко засміявся:

— Вінниця, брат, все ще пливає. Я гадав, що вона вже плавати навчилася.

Та мені було не до жартів. Я не могла на місці встояти — зірвалась, побігла, залишивши дядька біля старої груші.

Озирнулася — він усе ще стоїть, наглядає за мною здалеку. Не покликав, не зупинив, розумів, що мені зараз воля потрібна.

В кінці