У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
- Учителів покликали на нараду в село слухати Постишева, то нам сказали іти додому, - доповіла Домашка матері. – Учнів же тепер по півгрупи лишилося, мамо.
- А Петрикові, мамо, не дісталося затірки в їдальні, бо запізнився, і тітуня насварила його шибеником, - прошепелявив Степанко, кидаючи на лаву свою торбу з “Букварем”.
- А Катрусю Гору з нашої групи два дяді посадили на візок коло мертвих тата і матері та повезли конем на цвинтар, бо вона вже охляла, вмирає, хоч і жива ще, і вони за нею вдруге їхати не хотять, - повідомила Тетянка Ганну. – Катруся вже і не обзивається, а тільки очима дивиться ще та кліпає, бо не при собі.
- Про Лідуню там нічого не чули ви? – жахалася Ганна тих новин.
- Школярі з її групи тільки й кажуть, що піймали і зварили її якісь бандити-людоїди, - за всіх пояснила Яринка, що чула. - Тепер людоїдства в селі повно, то ми ідемо до школи разом, а Пріся Данилівна казала нам, що ті два дяді із созу усіх мертвих щодня вивозитимуть та закопуватимуть на цвинтарі.
Ганна слухала ті новини і в душі холонула і німіла від них. Голод зримо ішов до них, і ніякої можливості зарадити йому вона більше у прийднях не бачила.
А Петрик, відставши від сестер того дня, зайшов у кооперацію-лавку. Там було темно й порожньо. Гнат Петрович сидів якраз за прилавком, а побачивши свого пастуха в порозі, звівся.
- Із уроків ідеш, Петрику? Чому так рано? – спитав він втуленого в підлогу хлопця, понуреність якого була жалюгідною до приреченості. – Проходь сміливіше сюди, зігрійся, - зітхнув.
Хлопець мовчав, не знаючи, що казати. Він нестерпно хотів їсти, прогавивши затірку в шкільній їдальні, і навіть не дивлячись на полиці лавки, бачив там у в’язках бублики, облиті цукром пряники, чув запах закопчених оселедців, і від того всього не міг проковтнути слини в роті, отож, підійшов до прилавка, потупивши очі.
- Сніданки у школі дають же вам? – спитав споважніло кооператор, шкодуючи хлопця.
- Дають, але мені нині не дісталося і затірки, - схлипнув Петрик, шморгнувши носом.
- А вдома ж що їсте?
- Вузвар, ріпу, буряки, часом кандьор і макуху… Вже доїдаємо-о і те-е.
- А постоли в тебе нові, бачу?
- Нові, мати вив’язала нам усім нові… Може б я вам, Гнате Петровичу, щось зробив чи тут, чи вдома, а ви за те дали б мені щось з’їсти?
- Що ж ти, хлопче, можеш зробити мені? Біда та й годі на нас, - поліз під прилавок морочливо. – Ось на, під’їж трохи, - поклав він перед школярем цвітасту торбинку розвернутою.
Петрик схопив, стримуючи себе із усіх сил, черствий кусень житнього хліба та цибулину і за мить з’їв їх, аж у Гната Петровича від того заслізилися очі.
- З’їж ось ще на закуску пряника, - подав він хлопцеві медяника з вітрини.
Хлопець глибоко зітхнув, схлипнув, оглянув подарене і незрозуміло затоптався на місці.
- А можна я його додому візьму? – спитався несміло і аж засоромлено.
- Цього з’їж ти, а додому я дам тобі ще за те, що ти такий порядний хлопець, - розчулився зовсім лавник.
Пряник був настільки засушений, що його навіть голодний Петрик не міг швидко вгризти, проте за мить не було вже і його.
- Вас скільки ж тепер вдома? – пішов Гнат Петрович до пряників у вітрині.
- Без матері шестеро, - зарум’янилось лице в хлопця.
- Це ж шестеро із тобою? – помітив сором школяра лавник.
- Без мене п’ятеро та мати – шості.
- Отож, тобі я вже дав, а їм також дам, бо ти дуже чесний хлопець, - завернув він у шматину газети шість пряників і подав хлопцеві. – Сховай у торбу і сюди не приходь, бо як хтось побачить, то мене з роботи знімуть, - притишив він голос.
- Зрозумів-ів, - заікнувся школяр. – А може б я щось вам робив? – топтався на місці.
- Немає чого в мене ні тут, ні вдома робити, - споважнів і аж розсердився Гнат Петрович.
- То мені й додому не можна до вас прийти? – спитав Петрик на відхід.
- І додому не можна! – уже розсерджено відказав кооператор. – Іди додому вже, бо ще хтось застане тебе тут. Зігрівся, під’їв і не заважай мені!
Петрик вдячно попрощався, потупцював коло порога і пішов на вулицю, не дочекавшись відповіді на своє “До побачення!”
“За ножика і свиту, видно, сердяться”, - подумав про себе хлопець. Надворі вечоріло, і він не йшов, а майже біг, задихаючись від утіхи, що обдарує вдома всіх приносом. “Пригощу не чим-будь, а справжніми пряниками, найбільшого дам матері”, - ніби вже бачив домашніх перед очима. – “Ото обрадуються!” – кипіла в ньому заздалегідня радість за вчинене.
Ідучи вже по підбір’ю, чув, як загадково, аж острашливо шумлять сосни, як скрекоче десь оповісно сорока, а їй гортанно відповідає грак, бачив, як осипається від першого сніжку пилок у підкроння, а над луками та їхньою грядкою мереживними вигибами носяться зграї галок і ворон, поодиноко всідаючись на вершки дерев і знову злітаючи у туманно-сіру імлу, крапочками вливаючись в оті плетіння своїх подруг, мов кличучи у край білу хуртовину з вітром. Стемніло, і строкатого дятлика хлопець не бачив, хоч чув, що той стукає зовсім близько десь.
Село швидко вкуталося у підвечір’я, і до Петрика долинув ледь чутний дзвін із Чигиринської каланчі, рідний і щемний, він ніби кликав хлопця тихими переливами до себе в оте минуле, що в уяві завжди закінчується в рідному Ліскові.