У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
“Кру-у!.. Ку-ку-у!.. Тук-тук!.. Кряк-кряк!.. Фіть-фіть!.. Кра-кра!”, накриті отим постійним тихішим або голоснішим “Ша-а-а!”, чаклували дітей, вплітали їхні душі у свій безмежний плин і розлив, наповнювали їх задумливим сумом і спостережливістю, а ще коли вони якогось дня, погнавши худобу у свій Лісок, переконалися із жахом, що його більше немає, а є уколошканий сплюндрований острів, геть неподібний до колишнього, казкового і доглянутого. Петрик та й Домашка навіть пасти там худобу відмовилися, погнавши її у Бір, у жалобі й розпуці…
Так нарешті прийшло до людей - по багатьох похоронах, уже й без домовин, після майже масової пухлості людської – і літо, початок якого додатково приніс чимало смертей від того, що люд наїдався ще лише молочних колосків і вмирав від заворотів. Ганна Янчиха все ще ждала повороту чоловіка, тішилася, що ще ходить, хоч виснажилися з Яринкою до краю, так що і пізнати їх було зась. Першим рятунком їм була ота картопля на Варчиній грядці, що її дочка бігала щодня підривати на суп, який варила Ганна із жаливою, бур’яном та корінням кизилу пополам із ріпою, все ще вірячи, що і цю голодоморну весну вони виживуть, хоч у селі було сотні людей схоронено.
Тутешня Ганнина грядка цього року, хоч і зійшла врунно та споро, врожаю не обіцяла, бо поливати її було ні їй, ні Яринці несила. Правда, на прикопі добре зав’язалися гарбузи та трохи кавунів і динь. Були б, може, і буряки, та їх довелося до часу викопати і з’їсти. Як Ганна не шукала замовлень на ткання, трохи поправившись, знайти їх не могла ні в селі, ні в місті, як і її зовиця-ятрівка Оксана. Отож, ще вліті Ганна гарячково шукала заздалегідь рятунку від нового наступного голоду. В перші дні жнив збирали колоски в полі, куди Ганна брала не лише Яринку, а й Тетянку та Степанка, чи заміняла ними на пасовиську Домашку й Петрика, які, назбиравши колосків, по обіді бігли у Бір до своєї худоби, звичайно, не признаючись господарям, що відлучаються.
Та заготовити зерна Янчукам, як і багатьом іншим, не вдалося, бо вийшов якийсь урядовий Указ, що судив людей і за п’ять назбираних колосків, і в полі на збирачів почалося зроду-віку небачене людоловство. Ганна тільки втечею спаслася від арешту, після чого припинила оте збирання, закопавши назбиране поряд із Грицевим горбиком у пісок. Не ждучи осені, вона викопала на Варчиній грядці всю ріпу, дозволила їй викопати і на своїй Варчина сусідка. Перевізши оте добро, Ганна негайно закопала і його. Після цього Ганна попросила у Марії Петрівни, кооператорової сестри, на день корову із бідаркою-двоколіскою і одного досвітку виїхала нею на прощу по селах. Наїздилася за день з Яринкою, і ніг не чуючи, набралась і горя, й сорому, хоч і не була соромливою в біді, тепер особливо, але привезла ввечері одну мізерію: вузлики квасолі і пшона, кошик кукурудзи, трохи буряків, десяток гарбузів, круг макухи.
Удалося Ганні знайти в дідів Павла і Самохи трохи майже прілого клоччя, і вона взялася попрясти його, передавши через дітей частину і для Домашки в Бір. Тим часом обидва наймачі, як змовившись, перестали пасти худобу, і Домашка та Петрик вернулися ні з чим додому. Знову довелося, не пустивши дітей до школи, ходити з ними і в Лісок по горіхи, дикі груші, ягоди, глід, калину, кислиці, і таки в поле по колоски, хоч ті й були тепер вже пророслі, як і горох та чечевиця. Та в полі вони одного дня ледь втекли від об’їждчиків і більше вже не ризикували.
“Не інакше, як влада убивців, погромників і злочинців взялася винищити людей геть, - думала в розпуці Ганна, не розуміючи, як можна забороняти людям прибрати те, що пропадає. – А таки заповзялися, душогуби, бо як те інакше назвеш?” – обурювалася, бредучи з дітьми додому з отими порослими падальцями. Ішли з поля так, щоб зайти по путі на обійстя Варки і там викопати решту картоплі і буряків, обрізати соняхи та обламати останню кукурудзу. Яким же той прихід обернувся жахом, коли Ганна побачила, що грядка була геть прибраною.
-Прости, що не сповістили, Ганко! – сплеснула в долоні сусідка, забачивши прийшлих. – Голова прислав созівців, і вони все викопали і обірвали, як і всюди по селу, де немає господарів.
Той факт був страшнішим і болючішим, ніж удар ножем у серце для Ганни і дітей. Вони до вечора перекопували і перегрібали граблями грядку на картоплинні, але зібрали в сльозах лише цеберочко картоплі, як горох, та з десяток бурячків-недорослів. Отож, уже й діти, бредучи додому ввечері із отими роздобутками, бачили в уяві голод, а ще коли почули в путі від школярів, що сніданків у школі досі не дають і хтозна, чи й будуть давати. Охкали діти, ойкала і їхня мати в стумі.
Поплакавши, Ганна якогось дня таки відпровадила дітей до школи, а сама із Домашкою засіла за в’язання постолів із отого дідівського клоччяного валу. Пов’язала і продала в Чигирині, але хоч зарібок з того був немалий, та гроші нічого не коштували, бо за десять пар постолів купила на ярмарчищі з-під поли лише п’ять кругів ріпакової макухи. В місті відвідала Дарину і Гриня Вертепів та Оксану із дівчатками. Ті також не мали листів ні від Прісі та Сави Трикопів, ні від Настини та Марка Лісних із Криму. Не довідалася нічого вона і про сестру Килину та її чоловіка Василя, що як у воду впали, виїхавши в Херсон чи Одесу. В Чигирині ще з осені чувся голод, робітникам на фабриці, в артілях та радгоспі видавали по карточках на день по хунту хліба. Отож, і міщани жили вбого та чекали гіршого.
Появилася і радість для Янчуків, бо в школі почали знову давати сніданки, отже, пішла вчитися із рештою до школи і Домашка. Ганна випроваджала школярів, давши по десятку грушок-гниличок, а сама снідала ріпою чи бурячком, шкодуючи, що перевод навчання в школах на п’ятиденки зчастив домування дітей і їх треба більше годувати вдома і тратити їстива, які на очах швидко танули, як сніг на сонці, лякаючи
