У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Того дня вона ще пробувала звестися, когось гукати в холодну хату, але зрозуміла, що і на те в неї сил уже немає, і відчула якусь аж полегшу від того, що все кінчилося для неї. Було легко лежати і бачити в очах палахкотливі хмарища чи тучі, яскраві іскри і марева, що поволі тьмяніли і опускали її кудись у німу, жахливо-мовчазну темінь небуття. Уже у небутті отому Ганна ще чула іноді, як десь у кутику її голови щось дзвеніло чи гуло тоненькою дудочкою, поки згодом і того не стало, ніби обірвалось. Отоді вже якоюсь іскринкою здогаду вона утямила, що вже мертва…

В якийсь день Петрик згадав про матір, вернувся в село, зайшов до діда Павла по путі, застав там у розхрістаному дворі розпухлих, уже мертвих діда з бабою і пішов до себе з буряком та морквиною в торбі. Увійшовши в хату, він відчув такий сморід, що йому аж дихання забило. Розглянувшись у присмерках хати, він побачив на полику мертву матір – зчорнілу, холодну і роздуту. Дихати в хаті не було чим, і хлопець направився до діда Самохи, якого застав на призьбі. Неголене, сиве, аж біле лице старого було пухлим, осаженим, очі дивилися незрушно кудись, ніби й не бачучи, брудні пухлі руки лежали на колінах, крізь порвані дідові штани зеленаво блищали сукровисті і пухлі стегна набряклих ніг. На його привітання дід оце вперше не відповів.

- Діду Самохо, - звернувся Петрик до старого, - мати лежать мертві і уже засмерділись.  Може б, їх якось закопати коло Гриця допомогли мені? Маю ось морквину і буряк, то поділюсь із вами, - відломив він дідові півморкви. - Беріть їжте, та підемо закопаємо матір.

Як отой Петриків принос був ними з’їдений, дід, тяжко опершись на ціпок, звівся з призьби, показав рукою на лопату, що стояла під хатою, і чвально посунув із двору, махнувши патерицею, щоб хлопець ішов за ним. В путі приспочили на колоді, Петрик чекав, що дід таки хоч щось скаже, але так і не дочекався, дійшовши до свого подвір’я. “Онімів він, видно, з голоду”, - подумав про старого, коли той наказав йому істиком копати яму поряд із Грицевим горбиком.

Яму хлопець копав довго, а коли вона вже була в його ріст глибиною, пішли вони до матері, там дід завернув мовчко її труп у ряденце, наказав йому прослати друге під поликом, і вони зтягли – дід у головах, а Петрик у ногах – труп матері вниз та поклали на рядно, в якому, перепочиваючи, таки і з хати витягли його, і до ями, тягнучи, допровадили та врешті спустили в неї. Засипали яму довго уже вдвох поперемінно, потім Петрик сидів, а дід підбирав у купі дров поліняки і з них прядивом в’язав хреста, якого змусив хлопця закопати поряд з ямою в головах матері. По всьому постояли біля горбика, і дід, перехрестившись, ледь чутно заговорив: “До тіток у Крим добирайся, хлопче, бо тут згинеш”.

Петрик чекав, що він скаже ще щось, але старий, не прощаючись, рушив з ціпком і лопатою додому, навіть не оглянувшись. Чималу часину стояв хлопець і випроваджав старого поглядом, потім заплакав, стримуючи в собі ридання, і в сльозах побрів від хати попід Бором на шлях, що вів до села.

“Мушу зайти і сказати, що сталося з нами, тітці Палажці та тітці Дарині і вже потім, взявши в них адресу, податися таки в Крим або на Кубань у Зеленчук до тітки Варки”, - бредучи вже селом, вирішив хлопець. Згадалися йому сестри і Степанко, але де вони і що з ними, він не знав і думав уже не про них, а про себе. “Тільки в Криму або в Зеленчуці мій рятунок…”

Парувала земля на сонці, паморочилась голова від запаху живиці, зацвітали котиками кущисті шелюги і лози…

Тітка Палажка, дядько Саміло та їх діти виглядали цілком здоровими, жили в гараздах, але зустріли Петрика, як чужого. Гармаші навіть у хату хлопця не запросили, не спитали про матір і решту дітей, не поцікавилися, чого зайшов до них. Переконавшись, що його тут нічим не пригостять, Петрик направився до Чигирина. Йому тьмарилося в очах, земля ніби одягалась у пістряво-строкате вбрання, жахливо хотілося їсти.

За селом хлопець оглянувся і побачив розкидані довгі й поплутані ряди хат, що здалися йому мертвими. Щоб розпізнати оту їхню тимчасову халупу, довго вдивлявся під Бір. Людей ніде не було видно, жодних звуків життя не чулося. Лише на горбастому цвинтарі хтось комашився біля підводи, впряженої в коні, та на давніх хрестах чорними крапками сиділи ворони. Ген далі омертвіло стовбичили осирочені млини без кватирок у крилах.

Пішов у напрямку рідного міста, більш не оглядаючись, сирим шляхом, що спускався в балку, порослу вербами, вільхами, плоховником, деревником і дерезою. Не думав ні про що, окрім їжі, тому одразу ж примітив пташине гніздечко, зігнав з нього пташку і з’їв разом із шкаралупою двоє знайдених яєчок. У заростях почав шукати інших гнізд. Було їх там чимало, але пожива була не в кожному. Жодного не лишив, кидав їх до рота, поки й перебрів оту балку під жадібні пташині писки. Було тієї яєшні, може, з пару ложок, але Петрик відчув себе куди краще.

В Чигиринській Діброві під старим проламаним парканом колишнього Дівочого монастиря, де тепер був радгосп-комуна “Перший крок”, Петрик уздрів запряжену у воза, лишену на вулиці кінну підводу. Похнюплені череваті конячки стояли незворушно і, здавалося, спали. Порівнявшись із ними, хлопець аж ойкнув, аж сльозу не зміг стримати, бо упізнав у тих шкапах Змія й Вітра. Обидва були такими виснаженими й худими, що аж ребра їх світилися. Нечесані гриви стирчали ковтками, збиті холки були всі у струпах і ятрилися кров’ю, роздуті боки черев, обшмуляні конопляними вузлуватими посторонками, світили великими чорними латками, стрясаючись від мух. Порвані, закаляні хомути іскрилися в проривах соломою і були тепер для обох завеликі. Колишнього свого воза Петрик теж