У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Цілий тиждень Петрусь підтримував вогонь у багатті, смажив і їв оту пшеницю, воду ж пив із копанки, а спав у власноруч зробленому з ожереду курені. Як пшениці не стало, зникла й пухлість, відчув, що йому помітно додалося сил. Тож знову пішов від хати до хати, сподіваючись вижебрати щось їстівне.

Чимале село розлягалося на широкому косогорі вздовж пов’юненої річки. На горбищі осиротіло стояв давній п’ятибанний собор із обірвано-дірчастим дахом, над дзвінницею кружляли зграї крикливого вороння. Хати й двори були в більшості розхристані, лише в окремих лишилися ще живі мешканці, що замикалися від непроханого гостя на колодки й засуви, сердито кидаючи на Петрикове прохання: “Бог дасть!..”

“У цьому дворі, здається, є ще хтось живий,” - подумав хлопець, звіддалік забачивши димок із бовдура. Під тином лежали обсаджені роєм мух трупи, хвіртка виявилась замкненою, тож Петрик почав трахкати по ній ціпком. Із двору загвалтував пес – ознака заможності господаря. Нарешті клацнула клямка, гаркнула колодка і в отворі хвіртки став закучманий  він сам.

- Ну, чого тобі? – змірив він водянистими очима жебрака, вдаючи сердитого.

- Поїсти, дядечку, хоч щось дайте! – почав умовляти хлопець.

- Несе вас, на мій гріх, як нетлів! – почухмарив голову господар.

- Ну хоч щось, дядечку!..

Той уважніше змірив Петрика поглядом, розглядливо кинув очима по луках за тином, нагримав на пса і ніби нерадо пропустив хлопця у двір: “Бог з тобою, заходь!”

До порога хати йшли, обходячи розлюченого пса на ланцюгові. Трупний сморід підсилився в сінях і на порозі. В самій хаті пахло вареним м’ясом і перекислою капустою. У кочергах стояла рум’яна молодиця. На хлопцеве “Добридень!” вона не відповіла, а зміривши його ще в порозі метким поглядом, заперечливо похитала до чоловіка головою.

- Хіба ж хотів? – ніби виправдовувався той. – Сам приліз, як щеня!

- З тим ще ради не дамо до пуття, - сердито переставила жінка горшка під жар. – Казала й кажу, отямся! – гримнула.

- Говорю ж, як нетлів на вогонь, несе їх! – посадив він жестом Петрика на лаву. – Дай вже йому чогось! – наказав дружині, дивлячись через вікно на вулицю.

Жінка проворно витягла рогачем із печі горщика під челюсті, не оглядаючись, взяла із мисника цвітасту череп’яну миску, вкинула в неї ложкою, на радісний подив хлопця, кілька куснів м’яса, надлила туди ж капусти із розсолом і мовчки поставила паруючу миску на стіл, поклавши ложку і витерши фартушиною масні руки.

- Сідай, хлопче, до столу! – зітхнула вона, направляючись до печі.

Малий Янчук не їв, а трощив те м’ясо з капустою під німе споглядання господарів, сьорбав, обпікався, ковтав нежоване. Було воно якесь солодаве, пересолене, ніби трохи зіпсоване та аж терпке. Доїдаючи, вже із дна Петрик зачепив кусник чогось хрящуватого, а коли підніс до рота, з жахом зрозумів, отетерівши, що то дитяче вухо. Тіло його раптом здерев’яніло, живіт звело спазмами, свідомість скувало переляком. Напруживши останні сили, він рвучко звівся і стрімголов кинувся з хати.

Як він проскочив собаку, як відкрив хвіртку, як опинився аж на шляху, він не пам’ятав. На його щастя, якийсь чоловік саме тяг чимось завантаженого візка. Добігши до нього, Янчук засапано оглянувся на злощасний двір і побачив господаря у хвіртці. Серце калатало йому в грудях, захеканий, він ніяк не міг прийти до себе.

- Від кого втікав? – запитав його пухлий візник.

- Прошпетився і втік від батька, - відповів попутцеві.

Минули роки, але кожного разу при згадці про той випадок його нудило й варудило…

Петрик навідався було ще раз до комори, але побачив там сторожа з рушницею, тож вирішив їхати далі до Криму - вночі на полустанку заліз на дах вагона. Разом із юрбою таких же, як він, зіскакував з поїзда перед станціями, обходив їх стороною і знову вибирався на дах, втікав від міліціонерів і таки добрався – пухлий, голодний та холодний - до Джанкою.

Але не на радість, а на несказанне горе своє! Знайшов радгосп, у якому його тітка Настя Дорошівна Лісова була директором, але виявилось, що її з чоловіком Марком та її сестру Прісю з Савою Трикопами ще в зимі було заарештовано і вивезено, не знати куди.

- Ти що ж, сердешний, їхнім небожем будеш? – спитала його стишено прибиральниця в конторі. – Дочка її старша Маня десь у Криму, за чекіста вийшла заміж, та де її знайдеш?!. А як ти сюди добрався?

Петрик розповів коротко.

- Горе, горе нам, бідним! – зітхнула. – Посидь он там у дворі на лавці, поки я приберу, та підемо до мене, - наказала хлопцеві.

Був початок квітня. Відцвітали жерделі-абрикоси, Петрусь обривав їх цвіт і жадібно їв, поки чекав. Якась перехожа, пожалівши, дала йому шматик вівсяного коржа, він проковтнув його, і не зауваживши. Нарешті дочекався прибиральниці, яка теж дала йому шмат такого ж коржа, аж він заплакав із вдячності.

- Ото такі на день дають нам пайки в радгоспі, - пояснила жінка, ведучи хлопця за собою.

- А як же ви?! – застряв Петрикові кусок у горлі.

- Хіба ж на ньому можна вижити, дитино? – відповіла, відкриваючи хвіртку. – Чигиринська я. Знала твоїх і батька з матір’ю, і діда з бабою, і дядьків та тіток, тож допоможу, чим зможу, але на багато не розраховуй… Кажеш, на Кубані маєш тітку Варку, то туди й пробиратися мусиш, бо тут помреш із голоду, - дала вона зрозуміти хлопцеві, що в неї він тимчасово.

П’ять днів тітка Явдоха мила, стригла, вичісувала Петрика, прала, парила, латала його, як свого, а на шостий купила квиток і посадила на потяг до станції Кавказька, давши з собою в торбу