💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Читаємо онлайн У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
лютішають та немилосерднішають так, що і повірити в таке тяжко, а інспектор, як і викачники, - чекісти всі, зовсім окаянні нелюди, - відповів, зітхнувши, вчитель Жабкові.

- Ходи, Янчук, додому та пам’ятай, що почув отут на лекції, - якось суворо наказав Петро Овдійович Петрикові, зауваживши, що той мимоволі підслухав їх розмову.

Хлопець, затримавшись, ішов додому один і повторяв собі, як наказав Жабко, почуте легко, бо було воно йому знане із дідових Самохових газет. Йому було лише не зрозуміло, чому оті вчителі не осуджували архиєпископів, як і інспектор, а ось про голод, то він згодний був із ними. Він навіть допустив, що школа їм відмовила в помочі не тому, що не було чим, а тому, що не було отого директора. “Адже, - думав він, - при інспекторові сніданок був куди смачніший і більший, аніж без нього. От би його до нас директором!..” Цього дня всі діти наїлися галушок у їдальні, а Петрикові та Степанкові тітуня дала їх аж по дві порції!..

Близилася дуже поволі весна, і навпаки - дуже швидко кінчалися у Янчуків усякі їстівні припаси в хаті. За виткані рядна і шматки полотна Ганна одержала продуктів значно менше, аніж домовлялася, дешевше продала і рядна із напряденого Варвариного клоччя, з  полотна пошила дітям сорочки, так і не вибіливши його, - та й не дивно, бо ж ціни на харч підскочили чи й не вп’ятеро. Як не шукала Ганна замовників на ткання, знайти їх не вдалося, і вона мусіла розібрати верстата з начинням та занести на горище. Якогось дня, як погода була вже геть теплою, діти прийшли зі школи зовсім голодними, бо сніданки видавати в школі припинили, а директора за те, що він брав експропрійоване в селян збіжжя для шкільної їдальні, засудили на п’ять років.

Ганна Янчиха по приході голодних дітей з горя заплакала і опустила руки, бо явно побачила голод, зводячись день за днем нінащо. В селі появилися пухлі люди, найпаче ті, що в них експропріювали викачники всі продукти. За якийсь тиждень, як у селі вже почали хоронити мертвих голодоморців, Ганна послала дітей із шкільними торбами жебрати, і ті все далі й далі ходили по селу, навіть і сусідньому, рідко приносячи і до вечора в дім картоплину, буряк, моркву чи кусок гарбуза. А якогось дня додому не вернулася Лідуня,  і як її не шукали Ганна, Ярися, Домашка та Петрик з Танею, знайти і сліду її не вдалося. Мати й діти оплакали її, як жертву, почувши, що людоїди в селі вбивають дітей, і вирішивши, що і Лідуня попалася якомусь, - а була вона з усіх найвродливішою і найздоровішою.

Ганка навіть в отій біді, в жалобі за Лідунею посадила Варчиним насінням і Скачківську грядку, а не лиш свою оцю при хаті. Правда, Варчину ріпу довелося майже повністю потроху вирити, не пошкодивши мілкоти, яка ще до осені могла вирости. Діти все менше або й нічого не приносили із жебракування, хоч ходили не лише в сусідні села, а і в Чигирин. Мати їм навіть ними вижебрані буряки, моркву, ріпу чи шматик гарбуза нормувала, вже не кажучи про якийсь хліб із жолудів, кукурудзяних качанів із вівсяницею чи картопляник, які вони приносили, бувало, і пізнього вечора.

Утішив родину якось Петрик, бо прийшов зі шматком добротної перепічки, похвалившись, що його по намові Петра Овдійовича бере сільський кооператор за пастуха, і він уже завтра пастиме в лісі за харч його корову, бузівка і теля. Влаштувалася услід за Петриком пастушкою також за харч і Домашка в сусідньому селі у голови сільради, геть неподалік від діда Самохи. З розмови вияснилося, що влаштував її туди не хто інший, як той же дід. Отож, старші почали пасти худобу у знайомих їм місцях, і Таня та Степанко щодня ходили в Бір їм допомагати, звичайно, з’їдаючи те, що давалося пастухам на цілий день на пастівники. А Ганна і Ярися перевелися на ніщо, бо малій все менше вдавалося щось вижебрати, але появилися щавель по луках, спичаки в болотах, печериці в Бору, пташині яйця в гніздах, які Петрик драв цілими днями і передавав їм  через Тетянку і Степанка, і Ганна повірила в те, що вони таки виживуть.

Хоч наймачі пастухів були, порівнюючи, заможними, і  Петрик з Домашкою поправилися аж мидзато, все ж не могли ніяк до літа наїстися, не жилося і їм із медом. Особливо терпів Петрик у кооператора, бо жінка Гната Петровича, привезена ним із Тамбовщини, була постійно озлобленою, скнарною і жадібною, бридилася хлопця, не пускаючи його навіть до хати обігрітися після спання в клуні на сіні, звичайно, без жодної постелі. Гнат Петрович, правда, дав йому добротну свиту накриватися, але так, “щоб тьотя Фрося про те не відала”. В сіні хлопець зігрівався та навіть сушив на ногах, не роззуваючись, свої валові постоли, що, не встигаючи висохнути за ніч, були тісними, аж поки мати не замінила їх новими, більшими, хоч і в тих прохолодними ранками ноги часом замерзали так, що хлопець їх не чув, а ще ж боліли курчата-пискляки, що появилися від роси і аж кривавилися на ногах. Правда, при отому хлопцевому горі була і радість, бо до кооператорової худоби Петрикові додалася ще й корова з телям його сестри Марії Петрівни, а та була куди щедрішою від “тьоті Фросини”, даючи хлопцеві на пашу часом навіть хліба із салом чи маслом. Отоді і Тетянка та Степанко геть ожили, носячи і по цебру матері та Ярисі печериць, яєчок, навіть качиних та гусиних, які Петрик драв у балкових озерах та болотах. В селі мерло безліч людей, а зчорнілі та змарнілі Ганна і Яринка, хоч і до крику жалюгідно жили, надіялися на краще, часом носячи дідам Павлові та Самохові то яєчок, то печериць, то спичаків чи ріпи. 

Як не тяжко жилося пастухам, було щось і чарівне в самому перебуванні в Бору,  що велетнем шумів і жив своїм загадковим життям, непідвладним нікому і нічому, обумовленим віками і погодами. Висота, величина, особливість дерев, їх рівність або корчакуватість та корчоломакуватість звертали на себе увагу, змушували задумуватися та відгадувати, чому те так або інакше існує, надивлятися та наслухатися, чудуватися і заворожуватись, самовиховувати в собі розсудливість, поміркованість, дорожіння отим пастухуванням, за

Відгуки про книгу У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: