У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
- Ходи, Янчук, додому та пам’ятай, що почув отут на лекції, - якось суворо наказав Петро Овдійович Петрикові, зауваживши, що той мимоволі підслухав їх розмову.
Хлопець, затримавшись, ішов додому один і повторяв собі, як наказав Жабко, почуте легко, бо було воно йому знане із дідових Самохових газет. Йому було лише не зрозуміло, чому оті вчителі не осуджували архиєпископів, як і інспектор, а ось про голод, то він згодний був із ними. Він навіть допустив, що школа їм відмовила в помочі не тому, що не було чим, а тому, що не було отого директора. “Адже, - думав він, - при інспекторові сніданок був куди смачніший і більший, аніж без нього. От би його до нас директором!..” Цього дня всі діти наїлися галушок у їдальні, а Петрикові та Степанкові тітуня дала їх аж по дві порції!..
Близилася дуже поволі весна, і навпаки - дуже швидко кінчалися у Янчуків усякі їстівні припаси в хаті. За виткані рядна і шматки полотна Ганна одержала продуктів значно менше, аніж домовлялася, дешевше продала і рядна із напряденого Варвариного клоччя, з полотна пошила дітям сорочки, так і не вибіливши його, - та й не дивно, бо ж ціни на харч підскочили чи й не вп’ятеро. Як не шукала Ганна замовників на ткання, знайти їх не вдалося, і вона мусіла розібрати верстата з начинням та занести на горище. Якогось дня, як погода була вже геть теплою, діти прийшли зі школи зовсім голодними, бо сніданки видавати в школі припинили, а директора за те, що він брав експропрійоване в селян збіжжя для шкільної їдальні, засудили на п’ять років.
Ганна Янчиха по приході голодних дітей з горя заплакала і опустила руки, бо явно побачила голод, зводячись день за днем нінащо. В селі появилися пухлі люди, найпаче ті, що в них експропріювали викачники всі продукти. За якийсь тиждень, як у селі вже почали хоронити мертвих голодоморців, Ганна послала дітей із шкільними торбами жебрати, і ті все далі й далі ходили по селу, навіть і сусідньому, рідко приносячи і до вечора в дім картоплину, буряк, моркву чи кусок гарбуза. А якогось дня додому не вернулася Лідуня, і як її не шукали Ганна, Ярися, Домашка та Петрик з Танею, знайти і сліду її не вдалося. Мати й діти оплакали її, як жертву, почувши, що людоїди в селі вбивають дітей, і вирішивши, що і Лідуня попалася якомусь, - а була вона з усіх найвродливішою і найздоровішою.
Ганка навіть в отій біді, в жалобі за Лідунею посадила Варчиним насінням і Скачківську грядку, а не лиш свою оцю при хаті. Правда, Варчину ріпу довелося майже повністю потроху вирити, не пошкодивши мілкоти, яка ще до осені могла вирости. Діти все менше або й нічого не приносили із жебракування, хоч ходили не лише в сусідні села, а і в Чигирин. Мати їм навіть ними вижебрані буряки, моркву, ріпу чи шматик гарбуза нормувала, вже не кажучи про якийсь хліб із жолудів, кукурудзяних качанів із вівсяницею чи картопляник, які вони приносили, бувало, і пізнього вечора.
Утішив родину якось Петрик, бо прийшов зі шматком добротної перепічки, похвалившись, що його по намові Петра Овдійовича бере сільський кооператор за пастуха, і він уже завтра пастиме в лісі за харч його корову, бузівка і теля. Влаштувалася услід за Петриком пастушкою також за харч і Домашка в сусідньому селі у голови сільради, геть неподалік від діда Самохи. З розмови вияснилося, що влаштував її туди не хто інший, як той же дід. Отож, старші почали пасти худобу у знайомих їм місцях, і Таня та Степанко щодня ходили в Бір їм допомагати, звичайно, з’їдаючи те, що давалося пастухам на цілий день на пастівники. А Ганна і Ярися перевелися на ніщо, бо малій все менше вдавалося щось вижебрати, але появилися щавель по луках, спичаки в болотах, печериці в Бору, пташині яйця в гніздах, які Петрик драв цілими днями і передавав їм через Тетянку і Степанка, і Ганна повірила в те, що вони таки виживуть.
Хоч наймачі пастухів були, порівнюючи, заможними, і Петрик з Домашкою поправилися аж мидзато, все ж не могли ніяк до літа наїстися, не жилося і їм із медом. Особливо терпів Петрик у кооператора, бо жінка Гната Петровича, привезена ним із Тамбовщини, була постійно озлобленою, скнарною і жадібною, бридилася хлопця, не пускаючи його навіть до хати обігрітися після спання в клуні на сіні, звичайно, без жодної постелі. Гнат Петрович, правда, дав йому добротну свиту накриватися, але так, “щоб тьотя Фрося про те не відала”. В сіні хлопець зігрівався та навіть сушив на ногах, не роззуваючись, свої валові постоли, що, не встигаючи висохнути за ніч, були тісними, аж поки мати не замінила їх новими, більшими, хоч і в тих прохолодними ранками ноги часом замерзали так, що хлопець їх не чув, а ще ж боліли курчата-пискляки, що появилися від роси і аж кривавилися на ногах. Правда, при отому хлопцевому горі була і радість, бо до кооператорової худоби Петрикові додалася ще й корова з телям його сестри Марії Петрівни, а та була куди щедрішою від “тьоті Фросини”, даючи хлопцеві на пашу часом навіть хліба із салом чи маслом. Отоді і Тетянка та Степанко геть ожили, носячи і по цебру матері та Ярисі печериць, яєчок, навіть качиних та гусиних, які Петрик драв у балкових озерах та болотах. В селі мерло безліч людей, а зчорнілі та змарнілі Ганна і Яринка, хоч і до крику жалюгідно жили, надіялися на краще, часом носячи дідам Павлові та Самохові то яєчок, то печериць, то спичаків чи ріпи.
Як не тяжко жилося пастухам, було щось і чарівне в самому перебуванні в Бору, що велетнем шумів і жив своїм загадковим життям, непідвладним нікому і нічому, обумовленим віками і погодами. Висота, величина, особливість дерев, їх рівність або корчакуватість та корчоломакуватість звертали на себе увагу, змушували задумуватися та відгадувати, чому те так або інакше існує, надивлятися та наслухатися, чудуватися і заворожуватись, самовиховувати в собі розсудливість, поміркованість, дорожіння отим пастухуванням, за