У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
- Не знаю, чим та коли вам віддячуся, добра Скачківно! – ледь не плакала Ганна.
- Не ти мені повинна віддячуватися, а я тобі за оцю згоду, Ганко! Дядько Самоха захворів із того, що не дав вам картоплі і буряків, які в нього викопали і забрали з кручі заготовачі, вбивши ще й собаку Бровка при тому, - йшла Варка із хати.
- Доглядати хату будемо, а перебиратися поки-що ні, бо тут спокійніше і з дровами легше нам.
- Дядько те саме мені сказали.
- Постійте трохи, я зараз, - кинулася Ганна в чуланець. – Не погребуйте, подарую вам ось цих помережаних пару ложок, бо більше нічого не маю.
- Подаруй три, хай і сестрі одну повезу, вона одинока там. Це такі, бачу, як і в дядька Самохи. Скільки ж то часу треба було та бажання, щоб отак вимережити їх! – обраділо обдивлялася гостя дарунок.
- Ось вам ще й полоник! – принесла Ганна на додаток.
- Дяка тобі, не знати яка, молодице! Я завтра, може, щось і тобі знайду ще подарувати, як доживемо, - узяла під руку вона вузлика і направилася в двері.
- Ходіть здорові! Ждатиму Тимка, - обізвалася з порога услід гості Ганна і, прикривши врешті двері та помовчавши в радості, сіла, як у гарячці, за верстат.
- Коли б я не розтринькала отак грошей, поїхали б, може, і ми з часом до Варки на Кубань, - аж спинилася Ганна в тканні і, помовчавши, затряскала знову блятом, вправно підіймаючи та опускаючи ногами начиння.
Відновилася про оте ж розмова і у прийднях, після проводжання Варки і Тимка на станцію Знам’янка. Згадувалася всім і сестра Варчина Вустя, до якої, як записав Петрик в адресі, треба їхати до якоїсь станції Кавказької, а там добиратися до річки і села Зеленчук. І Зеленчук на Кубані, і Джанкой та радгосп у Криму стали тепер для сім’ї Янчуків притчею во язицех, бо чекали листів ще й від Прісі та Сави Трикопів і Насті та Марка Лісних, яким написала Ганна про свої і чоловікові злигодні. Ці родичі та їхні там землі надовго стали обітованними зтоді і для дітей, хоч листів від Прісі та Насті не було зовсім, а Варка написала, що на Кубані все таке ж, як і на Чигиринщині та всюди, але вони із Тимошем не голодують при Вусті.
Якогось дня до школи в село приїхав із Окружкому Черкас інспектор освіти і сидів на уроках увесь день по всіх групах, переходячи із однієї в другу і посеред уроків. Дітям, а найпаче Петрикові, він запам’ятався тим, що його чомусь боялися вчителі та вчительки, і тим, що в той день на великій перерві був ситнішим та більшим сніданок, а після уроків додому були відпущені лише перші та другі групи, а решта була зібрана у великому вестибюлі та в групах при відкритих дверях до нього для слухання лекції.
- Шановні школярі і вчителі! – звернувся гість до юрби у вестибюлі, де панувала мертва тиша після того, як завпед об’явила про лекцію та лектора. – Нещодавно у вашому селі відбулася велика історична подія – були повалені із церкви хрести, скинуті дзвони та винесені геть із приміщення ікони й інше начиння темряви. А назагал сказати, був ліквідований розсадник вікового мракобісся, очолюваного в нашій Радянській Республіці соборним рішенням у 1921 році тридцяти чотирьох архиєпископів на чолі із митрополитом Василем Липківським, - передихнув він, вражений німотою слухачів у вестибюлі. - Радвлада, під керівництвом нашого вождя, першого ленінця товариша Сталіна та його соратця в нас Павла Постишева, засуджує діяльність церковників, як ворогів нашого робітничо-колгоспного суспільства за те, що вони злигалися тепер із єфремівцями і так званою “Спілкою Визволення України”. Радвлада не бажає більше терпіти ні куркулів та підкуркульників, як саботажників, ні тих тридцятьох чотирьох архиєпископів: Теодоровича, Ярощенка, Орлика, Овсіюка, Жевченка, Кротевича, Хомічевича, Явтушенка, Кохна та багатьох інших, як і цілу свиту так званих автокефальних отців, найреакційніші з яких Чехівський, Калішевський та Милюкевич і Липківський, - задихався лектор у мові, - та клир об’їдали темний люд наш. Ми змітаємо їх із державних комуністичних колій на збочину історії, як агентів буржуазії, мракобісся і світового капіталу разом із СеВеУ. Змітають їх і всі наші письменники та об’єднання: “Вапліте”, “Гарт”, “Плуг”, “Літературний ярмарок”, “Шквал”, “Металеві дні”, “Червоний сіяч” тощо, як і, скажімо, авангардівці Івани: товариші Кулик та Сенченко, які стоять тепер на позиціях згуртування і необійдного утворення Спілки Письменників нашого Союзу і при ньому – Радянської України. Отже, шановні товариші вчителі і учні, осудимо одностайно назавжди і мракобісів-архиєпископів, і антирадянських решток так званого “Братства української державності”, “Боротьбистів” та “Укапістів-націоналістів”, як ворожу клясу на світлій всенародній путі до пролетарського майбутнього! Я скінчив, шановні учителі й школярі! Дуже добрих вам показників у програмнім навчанні на нових засадах і платформах виховання молоді, як будівника комунізму! – повисив заклично лектор голос. – Виконання і перевиконання селянами поставок лишків! - стих, складаючи на столі якісь папірці, в які заглядав під час промови-лекції.
- На цьому лекцію, товариші присутні, будемо вважати закритою, - виголосила завпед школи у натовп після чималої оніяковілої мовчанки присутніх. – Учні ідуть додому, а вчителі лишаються для педнаради в учительській кімнаті…
- Ось тобі й маєш! Не про голод печеться Окружком освіти, а про перевиконання надлишків, - почулися Петрикові обурливі слова Петра Овдійовича, сказані вчителеві-математикові, біля яких він стояв близько.
- Міняються при цій свавільно-біснуватій владі на очах люди, звірішають,
