Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Вони розповіли, що містерові Баркісу «так погано, як тільки може бути», що він зовсім непритомний; і що містер Чілліп, виходячи від хворого, сумно сказав, що ніяка медицина, ні хірурги, ні аптекарі не могли б допомогти йому. Лікарі й хірурги вже не допоможуть йому, сказав містер Чілліп, а аптекарі можуть лише отруїти його.
Почувши це і довідавшись, що містер Пеготті там, я вирішив піти нарешті до моєї няньки. Побажавши доброї ночі містерові Омеру та містерові і місіс Джорем, я попростував туди з сумним почуттям, думаючи про містера Баркіса, як про нову і зовсім іншу істоту.
На мій тихий стукіт у двері відповів містер Пеготті. Він не дуже здивувався, побачивши мене. Я помітив, що не дуже здивувалась і моя стара нянька; гадаю, що очікування на ту страшну подію зводить нанівець усі інші несподіванки.
Потиснувши руку містерові Пеготті, я зайшов до кухні; він тихо причинив двері за мною. Маленька Ем’лі сиділа перед каміном, затуливши обличчя руками. Гем стояв поруч із нею.
Ми розмовляли пошепки; прислухалися до кожного звуку в горішній кімнаті. Дивно було мені не бачити містера Баркіса в кухні, хоч я міг би подумати про це і під час попереднього мого приїзду.
— Дуже мило з вашого боку, мастере Деві, що ви приїхали, — казав містер Пеготті.
— Це надзвичайно мило, — підтвердив Гем.
— Ем’лі, люба моя! — скрикнув містер Пеготті. — Глянь сюди! Ось мастер Деві приїхав! Та бадьоріше, красунечко! Ти що ж, і слова не скажеш до мастера Деві?
Мов зараз бачу, як затремтіла вона. І тепер ще відчуваю холод її руки. Вона відсахнулася від мене, притулилася до свого дядька і мовчки, все ще тремтячи, схилила голову йому на плече.
— У неї таке ніжне серденько, — сказав містер Пеготті, пестячи своєю грубою великою рукою її пишне волосся, — що вона не в силах терпіти це горе. Це не дивно, мастере Деві; молодь не звикла до таких випробувань: пташеня моє боїться... це не дивно.
Вона ще щільніше притулилася до нього, але не підвела голови та ні слова не мовила.
— Вже запізно, люба моя, — сказав містер Пеготті, — і ось Гем прийшов забрати тебе додому. Ну! Піди з ним, у нього теж ніжне серце. Що тобі, Ем’лі? Га, красунечко моя?
Вона відповіла так тихо, що я нічого не почув; але він схилився до неї, прислухаючись, і тоді промовив:
— Хочеш лишитися з твоїм дядьком? Не треба просити мене про це. Лишитися з твоїм дядьком, голубонько, коли твій майбутній чоловік прийшов сюди провести тебе додому? Хто б міг подумати, побачивши це малятко поруч із таким одороблом, як я, — сказав містер Пеготтi, з неперевершеною гордістю поглядаючи на нас, — але в морі не більше солі, ніж у ній любові до свого дядька, дурненька, маленька Ем’лі!
— Ем’лі має рацію, мастере Деві, — сказав Гем. — Гляньте сюди! Якщо Ем’лі хоче цього, і якщо вона така злякана, то я її тут залишу до ранку. Я теж тут залишуся.
— Ні, ні, — сказав містер Пеготті. — Не слід тобі — ти вже майже одружений чоловік — не спати ніч і псувати собі цілий робочий день. Не слід вам обом чатувати тут. Це не годиться. Піди додому й поспи. Я знаю, ти не боятимешся, тут подбають про Ем’лі.
Гем скорився і надів капелюха. Навіть коли він поцілував її, вона начебто ще щільніше притулилася до свого дядька, немовби уникаючи свого нареченого. Я причинив двері за ним, і, обернувшись, побачив, що містер Пеготті все ще розмовляє з Ем’лі.
— Ну, а тепер я піду нагору сказати твоїй тітці, що приїхав мастер Деві; це її трохи підбадьорить, — сказав він. — Посидь поки що біля каміна, голубонько, і погрій рученята — вони ж, як смерть, холодні! Не треба так боятись і так брати все до серця. Що? Хочеш іти разом зі мною?.. Гаразд! Ходімо разом зі мною, ходімо! Коли б я не мав даху над головою і мусив би жити під греблею, мастере Деві, — сказав містер Пеготті з не меншою гордістю, ніж раніше, — то я певний, що вона й тоді б пішла зі мною! Але буде в тебе скоро інший опікун, скоро вже... інший, скоро, Ем’лі.
Згодом, коли я проходив повз мою кімнату, здалося мені, що там у темряві лежить на підлозі Ем’лі. Але й досі не знаю, чи це справді була вона, чи лише примхливі тіні.
Я мав досить часу, сидячи перед каміном, поміркувати про жах маленької Ем’лі перед смертю. Ці думки та ще слова містера Омера переконали мене, що саме жах і є причиною її негараздів. Я сидів, мовчки лічачи удари годинника і прислухаючись до урочистої тиші. Пеготті схопила мене в обійми, знову і знову благословляла і дякувала мені за те, що я її так втішаю (такі вона і сказала) в її горі. Потім вона попросила мене піти на другий поверх. Схлипуючи, пригадувала вона, що містер Баркіс завжди любив мене, що він часто говорив про мене, поки параліч не розбив його, і що він напевне зрадів би мені, якби прийшов до тями.
Але це припущення здалося мені дуже малоймовірним, коли я побачив хворого. Він лежав, поклавши голову і плечі на ту саму скриню, що коштувала йому стільки болю і турбот. Мені розповіли, що від того часу, як він не зміг уже більше намацувати скриню паличкою, він зажадав, щоб скриню поставили на стільці поруч із ліжком, і відтоді день і ніч обіймав її. Й тепер рука його лежала на ній. Цілий світ зник для нього, крім цієї скрині, і останні слова, які перед моїм приїздом чули від нього, були: «Старе лахміття!»
— Баркісе, любий мій, — майже весело сказала Пеготті, схиляючись над ним. — Ось мій любий хлопчик, мій любий хлопчик, мастер Деві, який посватав нас, Баркісе. Пам’ятаєш, ти через нього листувався. Чи ти не хочеш побалакати з мастером Деві?
Але він був німий і нечутливий, як та скриня.
— Він відходить із відпливом, — сказав мені містер Пеготті.
Мої очі були вологі, як і очі містера Пеготті, але я пошепки перепитав:
— Із відпливом?
— Люди помирають тут, біля моря, — сказав містер Пеготті, — тільки під час відпливу. А народжуються — під час припливу. Він відійде з відпливом. Відплив почнеться о пів на четверту і скінчиться за півгодини. Якщо він доживе до припливу, то переживе наступну повінь і відійде з наступним відпливом.
Ми залишалися коло ліжка хворого довгий час — години. Не можу сказати, як впливала на нього моя присутність, але коли він під кінець почав слабко марити, то бурмотів, що везе мене до школи.
— Він приходить до тями, — сказала Пеготті.
Містер Пеготті торкнувся мене і прошепотів урочисто й шанобливо:
— Ось він — відплив!..
— Баркісе, любий мій! — сказала Пеготті.
— К.П. Баркіс, — слабо крикнув він. — Нема в світі кращої жінки!
— Глянь! Тут мастер
