У череві дракона - Микола Данилович Руденко
— Давайте дружити. Просто заходьте додому. Або дзвоніть… У мене збирається цікаве товариство. О-о, там ви й філософів зустрінете! Скільки завгодно.
— Ви ж казали, що вдома у вас про філософію не говорять, — нагадав я.
— З батьком не говорять… Заходьте! Гострослів’я не бійтеся. Це тільки вусики для обмацування, мов у комах. Вони вам не страшні…
Я наважився подзвонити лише через тиждень. Ніна відгукнулась на мій голос радісно, мабуть, справді чекала, що я зателефоную. Ми зустрілися біля…
На цьому запис уривався…
Я глянула на число. Так, це було записано значно раніше, ніж сталося лихо. Я розумію Сергія: він записував тоді, коли його почуття ще піддавалися спокійному, безсторонньому викладу, а далі йому вже не хотілося писати. Я й сама така: віддаюся плинові життя, вирую у вирі, й у цей час мені не до записів. А шкода! Бо ось тепер у мене виникла потреба висповідатись, розповісти все, що я пережила та передумала, але пам’ять людська не здатна відтворити минулого думання цілком точно — на нього мимоволі накладається сьогоднішнє. Отже, мені доведеться ліпити своє минуле «Я» з позицій «Я» сьогоденного, і тут, мабуть, можливі якісь викривлення. Я мушу наперед вибачатися за те, що всі події минулого, так само, як і мої почуття, потраплятимуть в освітлення моїх теперішніх настроїв і думок. І, мабуть, не раз мені доведеться за це вибачатись…
Мене дуже схвилювало те, що я прочитала в Сергієвому зошиті.
Я читала ці рядки так, як може читати тільки мати. Навіщо мені повторювати, що матір’ю була не Марина — матір’ю я відчувала себе? І чим більше я думаю зараз про Марину, тим більше тепла помічаю в душі своїй, бо лише зараз, коли Марини немає, життя її здається мені подвигом.
Марина тяжко каралася, їй було дуже боляче, але вона нічого не зробила такого, що могло б якось образити мої материнські почуття. Наче вона передчувала, що дочасно піде з життя, ляже в ту землю, по якій бігали дитячі ноги Сергійка. А він залишиться жити, йому потрібна мати, бо навіть дорослій людині тяжко відчувати себе сиротою. Я з повним правом вважала себе матір’ю. І не лише тому, що виростила Сергія, а мабуть, головним чином тому, що мала право читати оці рядки, бо здатна зрозуміти, як і чому вони з’явилися в його зошиті.
Та причин для схвильованості значно більше. Чи зумію я викласти їх послідовно? Тут усе було болюче та палюче. Передусім, напевне, сама особа лектора, з яким життя так несподівано для мене зіштовхнуло Сергія.
Кожна молода людина починає шукати своє місце в житті з оцього запитання: що таке безмежність? Як мені належить до неї ставитися?..
Сергій завжди намагався надати емоційного забарвлення своїм роздумам про природу. Власне, це були не намагання — це була пристрасть людини, яка бачила світ такою мірою своїм, як селянин бачить своїм рідне поле. Сергій жив безмежністю, вона дихала в його душі, він сам був витканий із неї, тому й не міг відокремитись, знайти для себе закуток, де б не було отієї безмежності, в якій можна почувати себе променевим вузликом, що згодом мусить бути розв’язаний, — лише розв’язаний, але не перетворений на «ніщо»! Йому були незрозумілі люди, які про це не думають.
А хліб… Хіба ж він не звідти приходить? Хіба через нього ми не прив’язані до Сонця, до Всесвіту?..
Але в записі, який я перенесла до свого зошита, з’явилось щось нове: від загальних міркувань про природу Сергій переходив до питань, які хвилюють суспільство. Він почував себе господарем життя — і це мене найбільше радувало.
Через те й не міг він пробачити Юрію Тихоновичу обивательського запитання: «Що це вам дає?..» Між іншим, я потім заглянула до БСЗ — там справді саме так написано про Ю. Лібіха, як пояснював Сергієві Юрій Тихонович. Таки ж енциклопедист — в розумінні «Большой Совєтской»… Та ні, це не так! Всьому він знає справжню ціну, але говорить, як велено…
Нерідко Сергій виключався з довколишнього світу, не чув голосів, не бачив ні людей, ні речей, жив тільки своїми думками. Цілком можливо, що таке могло статися з ним і на роботі. І, може, таке сталося саме тоді, коли зірвався вантаж. Тому й карався Сергій. Для нього не мало значення, порвалися стропи чи не рвалися, це вже були деталі. Марину вбив він, а не хтось інший. Убив тим вантажем, якому належало плавно, ювелірно лягти на стіну перед очима мулярів, просто біля їхніх рук і голів.
Тепер Сергій звинувачував себе, шукав для себе кари. Тому він і не бажав приплутувати до справи ні Якова, ні виконроба. Зовнішнє виправдання все одно б не полегшило відчуття провини в його душі. Воно б тільки докинуло йому терзань, бо Сергій почував би себе людиною, яка власну провину переклала на інших.
А Юрій Тихонович…
Після війни ми кілька разів зустрічалися з Юрком. Всі ці зустрічі були випадкові. Ми просто не могли так собі розминутися, хоч це, мабуть, було б краще і для мене, й для нього. Перший раз ми зустрілися тоді, коли Юрко закінчував аспірантуру і працював над кандидатською дисертацією. Ми наштовхнулися одне на одного в натовпі. Юрко перелякався, наче я з’явилася з-під землі тільки для того, щоб ухопити його за руку й потягнути в пекло.
Мені стало його жалко. Це ж він, Юрко, колись навчив мене любити «Фауста». Та чи сам він його по-справжньому розумів? Я ніколи цього не могла в ньому збагнути: ніби й знає цінність того, про що говорить, але це ніяк не зачіпає його душі. Сказати, що це духовна спустошеність, так звідки ж? Це було тоді, коли він іще не встиг спустошитись, — ми були майже діти. Просто, мабуть, Юрко володів гострим розумом, але душа в нього
