Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

отримав її листи. Дівчина стверджувала, що його мовчання її жахливо непокоїть. Ґріффітс вимушений був відповісти, але намагався написати якомога буденнішим і мало не образливим тоном: він просив не надсилати йому більше телеграм, адже йому складно пояснити їх матері, досить старомодній жінці, котра нервово здригалася від кожної телеграми. Зі зворотною поштою прийшов лист, у якому Мілдред повідомляла, що мусить побачити його і готова закласти дещо (вона мала срібний несесер, Філіпів весільний подарунок, за який можна було отримати десь вісім фунтів), щоби приїхати до невеличкого торгового містечка за чотири милі від села, в якому практикував батько Ґріффітса. Це налякало молодика, і він одразу скористався телеграфом, щоб переконати її не робити цього. Він пообіцяв Мілдред негайно повідомити їй, коли повернеться до Лондона, а опинившись там, виявив, що дівчина вже запитувала про нього в шпиталі, куди він мав улаштуватися. Ґріффітсові це не сподобалося, і, зустрівшись із дівчиною, він попросив її не приходити туди за жодних обставин. Тепер, після тритижневої розлуки, він виявив, що йому нудно з Мілдред, сам дивувався, навіщо злигався з нею, і вирішив якомога швидше розірвати ці стосунки. Він ненавидів сварки і не хотів робити людям боляче, але водночас був досить зайнятим і вирішив не дозволяти Мілдред набридати йому. Зустрічаючись із дівчиною, він залишався радісним, цікавим, уважним, вигадував відмовки, пояснюючи, чому так довго не бачився з нею, але робив усе можливе, щоб уникнути цих побачень. Якщо Мілдред наполягала на зустрічі, він в останню мить надсилав їй телеграму з вибаченнями, а його квартирна хазяйка (перші три місяці на новій роботі він винаймав кімнати) отримала вказівку повідомляти, що його немає вдома, коли б дівчина не прийшла. Вона чекала на нього на вулиці, тож, знаючи, що Мілдред кілька годин стирчала під шпиталем, Ґріффітс готував для неї кілька приємних дружніх слів, а потім тікав, пояснюючи це невідкладними справами. Він став справжнім мастаком вислизати з дверей шпиталю непоміченим. Якось, повертаючись додому опівночі, помітив біля загорожі жіночу постать і, здогадавшись, хто це, вирушив просити на ніч притулку в Ремсдена. Наступного дня хазяйка квартири сказала йому, що Мілдред кілька годин сиділа у них на сходах і плакала, тож кінець кінцем їй довелося сказати дівчині, що вона викличе поліцію, якщо та не піде геть.

— Послухайте, хлопче, — сказав Філіпові Ремсден, — ви ще легко відбулися. Гаррі каже, що якби хоч на мить міг уявити, якою вона буде набридливою, краще б його вхопив грець, ніж зв’язуватися з нею.

Філіп уявив, як Мілдред кілька довжелезних нічних годин сиділа на сходах. Він бачив її обличчя й порожні очі, що дивилися на господиню, коли та проганяла її геть.

— Цікаво, що вона зараз робить.

— Ох, дякувати Богу, вона знайшла якусь роботу. Тепер вона принаймні зайнята цілий день.

І насамкінець за кілька днів до завершення літнього семестру Філіп почув про них, що, мовляв, навіть Ґріффітсова ввічливість не витримала постійних переслідувань. Він сказав Мілдред, що його нудить від докучань і що краще їй триматися від нього подалі.

— Це був єдиний вихід, — сказав Ремсден. — Вона зайшла занадто далеко.

— То між ними все скінчено? — поцікавився Філіп.

— Ой, він не бачив її вже днів десять. Знаєте, Гаррі чудово вміє поривати з людьми. Цього разу він витягнув міцний горішок, але однаково зміг його розгризти.

Більше Філіп нічого не чув про Мілдред. Вона розчинилася в безмежному морі безликих мешканців Лондона.

81

На початку зимового семестру Філіп почав працювати в амбулаторії. Там було троє помічників терапевта, кожен із яких лікував хворих двічі на тиждень, і Кері записався на практику до доктора Тайрелла. Студенти його любили і змагалися за право допомагати йому. Доктор Тайрелл був високим худорлявим чоловіком тридцяти п’яти років, із маленькою головою, коротким рудим волоссям, виразними синіми очима і яскраво-багряним обличчям. Розмовляв він грамотно, приємним голосом, полюбляв жарти і не надто переймався тим, що відбувалося навколо. Тайрелл був успішним чоловіком, мав велику практику-консультацію і сподівався отримати лицарський титул. Завдяки спілкуванню зі студентами і бідняками він звик розмовляти поблажливим тоном, а завдяки постійному контакту з хворими набув бадьорої зверхності здорової людини, яка серед лікарів-консультантів стає професійною звичкою. Пацієнти почувалися хлопчаками, котрих сварить шкільний учитель: їхні хвороби були якоюсь сміховинною неслухняністю, яка радше смішила, ніж дратувала.

Студентам слід було щодня навідуватися до амбулаторії, читати історії хвороб і всотувати всю можливу інформацію, але в ті дні, коли Філіп працював помічником, його обов’язки були конкретнішими. Тоді амбулаторія у шпиталі Святого Луки займала три суміжних приміщення й мала велику темну приймальню з масивними кам’яними колонами і довгими лавицями. Отримавши опівдні «талони», пацієнти чекали тут своєї черги; вони сиділи довгими рядами, тримаючи в руках слоїки і пляшечки; дехто був убраний у лахміття і брудний, а дехто виглядав досить пристойно; сидячи у сутінках, чоловіки і жінки різного віку та діти справляли дивне й моторошне враження. Вони нагадували похмурі малюнки Дом’є[277]. Усі кімнати були пофарбовані однаково — у кораловий колір — і прикрашені високими панелями з червоного дерева. Усередині пахло засобом для дезінфекції, а після обіду до нього додавався різкий сморід людського тіла. Перша кімната була найбільша, посередині стояв стіл і офісний стілець для терапевта, а обабіч них вишикувалися два менших і нижчих столики: за одним сидів лікар зі шпиталю, а за другим — помічник, який записував перебіг дня у книгу. Це був величезний гросбух, у який занотовували ім’я, вік, стать і професію пацієнтів, а також діагноз хвороби, яка їм дошкуляла.

О пів на другу приходив лікар, що працював у шпиталі, дзвонив у дзвоник і наказував швейцару привести пацієнтів, які вже приходили раніше. Таких зазвичай виявлялося чимало, і слід було оглянути якомога більше, перш ніж о другій прийде доктор Тайрелл. Лікар, із яким познайомився Філіп, був невисокий рухливий чоловічок, твердо переконаний у власній важливості: до помічників він ставився зверхньо і відверто обурювався панібратським ставленням старших студентів, які були його однолітками і не виказували поваги, якої, як йому здавалося, вимагала його чинна посада. Він займався історіями хвороби, а студенти допомагали йому. Пацієнти текли невпинною рікою. Спочатку кликали чоловіків. Здебільшого вони страждали від хронічних бронхітів, «огидного кашлю, що аж скручує». Один чоловік підходив до лікаря, другий — до помічника, і віддавали свої талони: якщо справи йшли добре, на талонах писали «Повт. 14», і вони зі своїми склоїками й пляшечками йшли до аптеки, де отримували ліки ще