У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Хух, Боженьку! – перехрестившись у куток на образок Божої матері, тяжко сіла Ганна на лавицю в хаті, чомусь упираючися руками в сидінні. – Тепло у вас, слава Богу. Постав, Домашко, та зігрій мені води в печі, хай помиюся з дороги, - звеліла старшій, затяжно і хрипко дихаючи та зітхаючи.

- Петрик якраз води наносив, то зараз, мамо, - кинулася дівчина ставити в челюсті чималу макітру та сунути її углиб на черінь нерівним подом.

- А нас учителі водили до церкви дивитися, як анцихристи валитимуть хрести і дзвони, - похвалився матері Степанко.

- Ага, мамусю, всю школу водили з уроків дивитися, а викачники і міліціонери зачепили хрести довгими-предовгими шнурами і через попову хату звалили спершу хрести, а потім і дзвони скинули із каланчі на землю, - пояснила слова найменшого брата Ярися.

- Усіх угодників і боженьків під церквою, винісши, звалили на купу, а дзвони репнули, як ударилися об землю, - спішила і собі похвалитися Тетянка.

- Не всі, мамочко, репнули, а лише три більші, а чотири менші цілі, - поправила сестру Лідуня. – Люди плакали й кричали, то міліціонери й викачники арештували жінок і нашого директора та повезли підводами до Чигирина, а нас наказали вернути всіх до школи. Через ту церкву у нас більше і уроків не було.

- В церкву тепер звозять збіжжя, яке відбирають у людей, як лишки, бузівків, корів, биків та коней, яких експропріюють у підкуркульників на м’ясоздачу, - пояснив матері насамкінець розсудливо Петрик, здивувавши матір отим словом, яке вона і вимовити не могла. – Худобі і сіна експропрійованого навезли під церкву.

- Гадала піти помолитися туди, як Бог дасть сили дійти додому, аж воно і церкви вже не стало тут, як і всюди в Україні по путі, - почала роздягатися Ганна і розкушкувати голову із геть брудної хустки.

- Там, матусю, поки ото привезли сіно, корови, бузівки, телята, овечки і коні так гулко бутіли, ревли, мекали та іржали з голоду, що аж у школі було чути, на все село те ревище лунало, - додала до братового і своє пояснення Яринка.

- Світ перевертається шкереберть, діти нехристами ростуть, а за які гріхи господні, не добрати… Бачила, діти мої, тата нашого, - почала вона розчісувати обережно геть заколошкані повні коси гребеником. – На краю світу він, хворий і немічний, так що і пізнати його не можна. Передавав вам поклони і просив, щоб простили йому за лютість, - подивилася вона протяжно на Петрика.

- Не прощу я їм ніколи, як і Тодось ото казав! – вирвалося із грудей хлопця обурення.

- Якщо не звільнять, - глибоко втягнула в себе повітря Ганна, не звернувши уваги на сказане сином, - його із отієї каторги, то, казав, довго не виживе. Аплакат, найнятий мною там, запевняв, що батькові йде десь пересуд і буде звільнення по ньому, - закрила вона брудним окрайком хустки на плечах скривлений мукою рот і скинула з очей сльози. -Мабуть, діти мої, поки сонце зійде, роса очі виїсть і нашому батькові. Несказанна маса там всілякого люду загнана уже, а правториться ще не менше, як бачила в путі додому. Везеться і женеться хрещений люд! А анцихристи всюди такі люті, що і людьми їх називати гріх. Злодіями увесь світ кишить, у мене бралися на одній станції макуху вкрасти, то, слава Богу, сусіда забачив і розбудив… Може, постав, дочко, і в горнятах та казанкові води в піч на літепло, підклавши дрівець, бо завошилася і занужилася я в отій чорній дорозі, та й ви тут отак же, мабуть, - почала загортати вона в юпку хустку і кофту. –  Підкинь, Домашко, більшечких дров у піч, розпали плиту та знайди мені чисту сорочку і усім вам, - наказала дочці, знову всівшись, Ганна, як поскладала завошений одяг під поріг, розшнуровуючи ганчір’я на ногах.

Почувала біль у грудях, що в теплинні хати ніби підсилився, нестерпно боліли ноги з дороги, але Ганна не здавалася слабості: вимила і вичесала при дочці геть себе, вклавши решту дітей на сон, вчинила оте ж із дочкою, а коли вибрала в запівніч уже жар та попіл із накаленої печі, просмажила там увесь свій і дитячий одяг так, що жодної воші чи гниди там не лишилося живої до ранку.

Лягла спочити з Домашкою, як відправила школярів на другий день до школи, і потім ще цілий тиждень мила і чесала кожного з дітей та смажила отак же одяг, прала і золила, поки таки завсім не стало отієї нужі в хаті.

Діди Павло і Самоха, видно якось побачивши її повернення, цілий тиждень не появлялися до них, і Ганна оглянула свої їстівні запаси прямо перелякано, бо було їх хоч і більше, ніж сподівалася в дорозі додому, але украй мало, як зважити на час до хоч якогось нового урожаю. Дуже опечалило її і те, що отого директора арештували і він більше не допоможе їм збіжжям, і те, що і в дідів “викачники забрали всю їженьку”, як шепеляво мовила їй Тетянка. Творилося щось неймовірне у світі, і Ганна наказала Домашці написати ще одну заяву в школу про поміч, попередивши дітей, щоб не говорили там нікому, що вона вернулася додому.

Ні з чим цього разу повернулася Домашка зі школи, віднісши оту заяву. Директора не було досі випущено, а завпед сказала дівчині, що круп та картоплі лишилося в них так мало, що скоро і сніданків дітям не буде з чого готувати, а отже, допомогти їм школа більше не може. Домашка хотіла побачити вчителя Жабка Петра Овдійовича, але його того дня викликали міліціонери в Чигирин на якийсь допит, і вона вернулася, не сповістивши йому про матір.

- Усіх школярів, мамо, учительки обшукували на воші сьогодні, то в наших не знайшли, а в інших багатьох знайшли чимало і випровадили додому, - намагалась Домашка хоч якось