Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Князь Володимир, мабуть, не почув останніх слів холопа, не чув навіть шуму в палаті. На мить, якусь одну мить, він зрозумів усе, що сталося з Давилом, відчув, здавалося, муку, горе, розпач цієї людини-птаха, що втратила землю, рало, а далі взяла в руки й сокиру.
І за коротку мить він зрозумів ще одно — оцей смерд Давило і всі, що стоять за ним, небезпечні не тільки для бояр, воєвод, купців, а для всієї держави. Нині він підняв сокиру на Божедома, завтра піде проти нього.
— Ти язичник? — запитав Володимир.
— Ні, княже, християнин, — сказав Давило.
Це була, либонь, чи не найстрашніша в житті князя Володимира хвилина. Досі йому тільки інші говорили про його княжу владу, сам же він боровся за неї, щоб дужою, незборною була Русь, зараз князь-василевс побачив, чого досягнув, яка справді всемогутня його десниця, — він може карати й милувати, давати людям життя і забирати його в них, він пише непреложний закон, якого й сам не може змінити. Дивись, княже Володимире, до якої вершини ти дійшов!..
І він сам жахнувся того, що сталось: шкодуючи в серці Давила, нічого не міг зробити, закон є закон, минуле відступило, його вже не існувало, було важке, страшне, неминуче нове. Давило один, а людей множество, князь один, а воєвод, бояр, мужів багато, — йому не зупинити того, що йде на Русі, але хоче рятувати Русь, мусить творити нові суд і правду…
Лишалось одно — Давило грабував склепище й убивав купця не сам, з ним, безперечно, були й інші смерди; якщо він викаже їх, може, легша стане і його провина.
— З ким ішов на татьбу? З ким ти убивав купця Божедома? — суворо запитав князь.
Давило подивився на Володимира очима, в яких було здивування та ще, либонь, підозра. Невже ж князь Володимир не знає ще Давила, не розгадав його?
— Княже, — промовив він. — Таких, як я, є множество. Але йшов на татьбу, вбивав купця токмо сам…
Він був готовий до всього, що скаже князь.
— Да убієн буде! — промовив Володимир, встав з крісла й пішов з палати.
10
Малуша не здивована. Вона часто тепер бачить Тура, що живе в землянці недалеко від Берестового. Мине день-другий, а там Малуша й зустріне Тура — він іде до Дніпра ловити рибу, збирає гриби в лісах, злаки в лузі.
Цього разу Тур не такий, як завжди, — в промінні згасаючого сонця Малуша бачить його надзвичайно бліде обличчя, на якому дрібно смикаються м’язи, закушені уста, а під очима й на щоках кілька сльозин.
— Що з тобою, Туре? Ти плакав?
Він оглядається навкруг, наче хоче подивитись, чи не підслухує їх хтось? Але хто й чого їх буде слухати тут, у лузі? Тур одвернувся від Малуші для того, щоб справді змахнути рукою з щоки сльози.
— Ні, я не плачу, Малушо! Це тобі тільки здалося. — Він пробує посміхнутись.
Проте Малуша знає, що це не так, — на щоках у нього були сльози, і зараз у Тура смикається обличчя, тремтять уста.
— Сядь, Туре, — показує на пень Малуша, — і говори, говори…
Він сідає на пень. Малуша стоїть поруч. За гору закочується сонце. Десь на косах квилить заблукала чайка.
— Говори, Туре!
Старий гридень дивиться вдалину, але Малуша знає, що він нічого не бачить: пустка в його очах, Тур заглядає в свою душу.
— Не знаю, що робиться, Малушо! Ні, я вже нічого не розумію…
Чайка на косах затихла, знайшла, либонь, своє гніздо, бо на мить долинув і одразу стих крик сполошених чаєнят.
— Колись, — каже Тур, — я надіявся, що стане жити краще, а тому служив Ользі, Святославу, пізніше Володимиру, і, мабуть, найкраще йому, бо то син твій, Малушо, ми його так ждали, так на нього уповали…
— І що, Туре?
— Нині вночі покарають Давила, на Подолі він розбив склепище купця Божедома, убив і самого купця.
— Голодно? — виривається в Малуші.
— Так, Малушо, дуже голодно, у Давила є жона, діти, онуки… Не сам ішов, ще багато людей було з ним, і я до купця ходив з Давилом.
— Його піймали?
— Піймали, били, судили, але він нічого не сказав, все прийняв на себе, за що й прийме нині вночі смерть…
— Туре! А може, його помилують?
Тур довгу хвилину мовчить.
— Ні, ніхто його не помилує. Судив Давила сам князь…
— Володимир?
— Так, Малушо! Судив його князь Володимир, а слово його непорушне… Василевс!
— Василевс! — пересохлими устами шепоче Малуша. — Але хіба він не знає — від кого пішов, хто йому був і є підпорою?
— Все забувається, Малушо! Та й не він винен, навкруг нього Гора…
— О! — Малуша стиснула руками голову. — Я знаю Гору, будь проклята вона довіку… Але ж є Бог, Володимир — християнин…
Тур нічого не одповів, на блідому його обличчі затемніли пасмуги.
— Ні, так не буде, — рішуче промовила Малуша. — Не Давила він судив — тебе, мене, себе самого. Що робить син мій, пощо вбиває людей? Ні, Туре, більше терпіти несила. Я піду на Гору, скажу, що єсть його мати, повім правду.
Тур спробував посміхнутись, але обличчя його тільки скривилось від болю.
— Ти нікуди не підеш, нічого не зробиш, Малушо! Уже пізно, дуже пізно йти тобі до Володимира. Оце все і є правда; Боже, яка вона жорстока й страшна…
— Тобі погано, Туре? Ти зовсім білий, тремтиш… Що з тобою?
Тур мовчав. Темніло навкруг, темнішало і його обличчя.
І тоді, вперше за всі літа, Малуша зрозуміла й відчула, що не може далі ховатися в тиші монастиря, а мусить іти чимшвидше, одразу до сина свого і князя Володимира.
Їй випало многотрудне й важке життя, — хто знає, чи була ще людина в світі, яка б народила сина князя-василевса, але не знала б ні радості, ні щастя, а, навпаки, тільки кривду, горе, злидні?!
Єдиною утіхою й підтримкою їй було лише те, що вона безмежно любила сина, зрідка бачила, молилась й у мислях охороняла, відчувала себе матір’ю, а князя Володимира сином, жила на світі тільки заради нього.
Через це вона згодилась на все: одірвала його від грудей і віддала княгині Ользі, тільки здалеку попрощалась, коли їхав до Новгорода, довго ждала його повернення й зустріла, коли входив Володимир як великий князь до Києва, ждала, нестерпно довго ждала, коли ходив у походи…
Одного тільки не могла зробити Малуша — вона не могла
