Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

12

Спустившись з Гори, Малуша сіла під кущем над Почайною. Після всього, що сталось, у неї не було сил повертатись до монастиря в Берестовому, вона просто не хотіла туди йти. Так вона й сиділа на піску, що остигав над водами, дивилась, як снуються навкруг присмерки, темніє Дніпро, розтоплюються вдалині береги й коси.

Раз Малуша почула, як шляхом, що вився від Боричевого узвозу до Берестового, а ще один раз до Подолу промчали з Гори вершники. Вона затремтіла, зіщулилась під кущем, ніби смертельно поранена птаха, — крий Боже, побачать її!..

Коли прийшла ніч, їй стало легше — темно навкруг, темним-темно в душі Малуші, вона нічого вже не ждала, нічого не бажала. Вона навіть заснула — тихо, сидячи, як уміють спати старі люди, — похиливши голову на груди, опустивши в’ялі, висхлі руки на пісок. І тоді їй привидівся дивний сон: ніби вона, як ластовиця, полетіла над берегами Дніпра, долетіла до воріт Гори, перепурхнула через них, пропливла двором, спустилась біля терема, зайшла в сіни, швидко піднялась на верх, стала серед палати.

Син її, Володимир, стояв у кутку, проміння багатьох свічок виразно освітлювало його обличчя.

— Хто ти єси? — запитав князь Володимир.

Малуша здригнулась, простерла вперед руки.

— Я — твоя мати, Малуша! — здавленим голосом промовила вона, дуже тихо, нечутно раз і другий ступила вперед, а він побіг їй назустріч, схопив за руки, обняв, припав головою до грудей.

Ще мить — і він став перед нею на коліна…

— Не ставай передо мною на коліна, — суворо промовила Малуша, — не ставай, бо це осрама. Ти — князь, я проста жінка, крий Боже, хтось побачить тебе на колінах передо мною, краще вже я стану перед тобою.

— Ні, ні, ні! — крикнув він, але підвівся й став біля неї.

Тепер син, її дитя, Володимир, був поруч з нею, вона бачила так близько бліде, рідне його обличчя, сиве волосся й вуси, темну родимку біля правого вуха, з якою він народився і яку тільки вона знала.

— Як довго, довго я шукала й ждала зустрічі з тобою, — вирвалось у Малуші.

— Я тебе також шукав і довго ждав, мамо, — відповів Володимир. — Тобі, либонь, нелегко було зійти на Гору. Ти стомилась. Сядь ось тут, спочинь.

І вона сіла, але не в крісло, на яке показував син, а на простій дубовій лаві біля дверей. «Колись у давно-давно минулі роки, — пригадала Малуша, — жила в цій світлиці княгиня Ольга, а тут, на лаві, лежали ключі…»

Він стояв перед нею освітлений вогнями семисвічника, у темно-бузковому, золотом шитому платні, з червоним корзном на плечах, підперезаний широким поясом, у зелених хзових чоботях.

— Боже, Боже, — прошепотіла Малуша, — який ти красивий, добрий син і який суворий, холодний світ…

— Він суворий і холодний, — одразу ж сказав Володимир, — але не для нас, мамо. Я щасливий, бо знайшов тебе, поведу тепер у Золоту палату, посаджу одесну себе, одягну на твою голову корону Ольги, скажу людіям, воєводам своїм і боярам, гридням і дружині, мужам всіх земель: се — мати моя, ось вона сидить і повинна сидіти поруч зі мною.

— О сину, сину, — відповіла Малуша, — як ти похожий на батька свого Святослава. Ні, не піду я в Золоту палату, не одягну корони Ольги, не сяду одесну тебе… Колись ти, як син мій, лежав біля серця мого, зараз ти князь Русі, а лежиш у серці в мене. Одного я б хотіла, — промовила Малуша й тяжко зітхнула: — Щоб ти ніколи, ніколи не забував про мене.

Вона гладила й гладила сивий чуб на його голові.

— А до тебе я йшла, щоб просити про Давила, не вбивай його, сину, пожалій себе, мене…

І раптом Малуша прокинулась. Після яскравих вогнів палати, які вона так виразно бачила в сні, після теплої, душевної розмови, що тільки-но була в неї з сином, її дуже злякала темрява навкруг, пустка, в якій раптом опинилась.

Але не тільки це сполошило й змусило затремтіти все тіло Малуші — серед темряви й пустки, що стигла над Дніпром, берегами, Горою, всім світом, вона почула нестямний крик, крик людини, що помирає і востаннє, бодай голосом своїм, прощається з світом.

— Боже, Боже! — вирвалось у Малуші. — Поможи ж йому, поможи!

Крик ще мить лунав у пустці й тиші ночі, і як раптово виник, так і обірвався.

— Най буде прощен! — промовила Малуша й закуталась у хустку, щоб зігріти перемерзле тіло…

Хто знає, чи довго сиділа вона — для неї зникло все, навіть час… Година, дві, три — а хіба не однаково?

Починало світати, коли вона звелась на ноги, якийсь час стояла, тримаючись за стовбур верби, щоб не впасти, знайшла на піску ціпочок, сперлась на нього і пішла, пішла понад берегом.

З лівої руки, далеко за Дніпром, ясніло небо, там плавали легкі, схожі на заблукалих овець хмаринки, одна хмара, висока, темнувата, сягала високо вгору й нагадувала пастиря, що стоїть з києм у руках; над плесом колихався, як прозора блакитна намітка, туман, праворуч темніла Гора — з лісами, які круто спадали яругами до Дніпра, чорною стіною вгорі.

Спираючись на ціпочок, Малуша йшла понад Дніпром — стежкою, що звивалась по долині, серед кущів, з яких сипалась холодна роса, гаями, де панувала тиша.

Так вона дійшла до землянки, в якій жив Тур, сіла на камені недалеко від дверей — він немічний, хворий, може, ще спить, навіщо його будити?!

Проте Тур надто довго не прокидався, не виходив, вже сонце почало вставати з-за Дніпра, а в землянці було все тихо.

— Type! — покликала Малуша.

У землянці ніхто не відповів, і це було дуже дивно, бо старий гридень прокидався від найменшого шуму.

— Туре! — підвелась Малуша з каменя й постукала в двері.

Від доторку її руки двері прочинились, Малуша побачила дерев’яне ложе під стіною землянки, босі ноги Тура.

Він лежав мертвий на ложі, як і спав — горілиць, витягнувши руки, з обличчям, на якому відбилась втома, горе, вічний спочинок, і Малуша схилила коліна перед тілом того, хто любив її так безмежно й вірно, торкнулась устами його холодної руки.

13

На початку нового року, в пролітті[190], князь Володимир одержує сумну звістку з города Полотська — там від невідомої хворі помер князь Ізяслав, а невдовзі жона його і син Всеслав.

— Требіте путі! — велить Володимир. — Іду попрощатись з сином і його родиною.

І в розпуть і студень, через ліси й