Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

Володимир не спить, не може заснути в цій палаті. На мить забувшись, він чує далекий голос Рогніди, встає, підходять до вікна. У сірому тумані ледь окреслюються стіни города, каламутна Двіна; над високою кручею, там, де колись Рогніда опоряджала в далеку путь на лодії вбитих батька й братів, йому ввижається тінь: може, то душа Рогніди, знаючи, що Володимир у Полотську, прилинула сюди, в землю отця свого?

Світає… Ні, нічого й нікого немає над каламутними водами Двіни, край кручі стоїть самітна берізка.

— До Києва! Швидше до Києва! — велить дружині князь.

Князь Володимир лишається на Горі один. Цього ніхто не знає, — у нього є жона, цариця Анна, яку з повним правом називають красунею світу, Володимира оточують бояри, воєводи, мужі, що бережуть його нині так, як, либонь, ніколи ще не берегли жодного князя, вони раболіпствують перед ним, моляться на нього, славословлять, у нього є гридьба, що невідступно з мечем у руках охороняє князя-василевса, з ним — церква, єпископ і священики, а відтак і Бог.

А все ж князь Володимир одним один. Цариця Анна — о, як йому чимдалі важче бачити її, проводити з нею дні й довгі ночі; бояри, воєводи, мужі — він не вірить, навіть починає боятись їх. Єпископ, священики — ні, й вони не можуть заспокоїти його.

В один з осінніх днів Володимир кличе до себе кращого здателя київського Косьмину, довго радиться з ним у своїй палаті, велить збудувати терем у Берестовому.

Здатель Косьмина не розуміє князя, який має чудові тереми на Горі, у Вишгороді, Білгороді. Терем у Берестовому, за три поприща від Києва, — що ж, він вирубає там ліс, навезе каміння й древа, поставить фортецю, яку видно буде з Гори, Дніпра, лівого берега.

Князь Володимир думає про інше.

— Ти, Косьмино, не рубай там жодного дерева, гай над Дніпром як стояв, так і мусить стояти, не вези туди каміння й дерева, не став ні фортеці, ні палат високих, збудуй мені невеличкий терем, у якому б я жив один, де б міг спочити від усього світу…

Старий здатель Косьмина зрозумів князя — на схилі своїх літ, побудувавши багато теремів, соборів, храмів, він сам дуже хотів спочити…

Осінь. Уже ластівки, журавлі, гуси, лебеді полетіли у вирій, на теплі води, просто в небо. В городі Києві в цей час, як говорили, женили Семена[191], в довгі вечори в хижах, землянках запалювались лойові каганці, воскові свічі: рибалки в’язали сіті, жінки тягли безконечні нитки з кудель, ткали на кроснах толстини, вретища, яриги, унотьки й отроки в темних кутках, під наметами, в стодолах говорили й перешіптувались до світку.

Зима того року видалась холодна, люта, сніжна; людіє, повідає літописець, загибали в полі, птахи мерзли на льоту. Але до Берестового за городом Києвом ще з ранньої осені потяглись дереводіли, здателі; всю зиму там над горою клубочились димки, в гаях і урвищах над Дніпром палали вогнища, далеко котилась луна від множества сокир, — то здатель Косьмина будував по загаду князя Володимира новий терем.

Ніхто на Горі не міг збагнути, чого шукає князь у Берестовому, де тільки гори й кручі, звір у чащобі, ворон над чорним лісом. Адже немарно саме там ще за дідів-прадідів, тікаючи від орд, ховались, рили печери гнані люди, немарно й нині там, правда, не в лісі, а ближче до Дніпра, поставили свою церкву й монастир християни, що тікають від суєти світу.

Ще більш здивувались бояри й воєводи, коли до весни двір цей був закінчений і коли на власні очі побачили, що ж збудував у Берестовому великий князь.

Цей двір зовсім не нагадував тих, які князь Володимир мав в інших місцях. Він був невеликий — один терем з сіньми й верхом на дві світлиці, до стін його тулилось кілька клітей, двір оточувала дуже висока, складена з нетесаних дубових колод стіна — без городниць, без веж, навкруг якої викопаний був рів, ворота замикались на важкі залізні засуви. Чого шукав, від кого ховався князь Володимир у Берестовому за городом Києвом? Воєводи й бояри, оглянувши двір, тільки похитали головами, пошептались та й вернулись на Гору…

Князь Володимир приїхав до Берестового, коли плотники й каменярі закінчили роботу. Там залишився один здатель Косьмина. Він зустрів князя на воротях сам, кілька дворян ще прибирали терем.

Володимир обійшов двір, замислений, похмурий зайшов у сіни, піднявся сходами на верх — у світлицю, що виходила вікнами до Дніпра.

І враз на обличчі в нього з’явилась тиха, лагідна посмішка. Наскільки темний, похмурий був терем зовні, настільки чудовий краєвид відкривався з вікна світлиці — князь Володимир побачив плесо Дніпра, кілька лодій, що пливли на його голубому лоні, вкриту молодою зеленою травою й квітами долину, купи верб, що, потопаючи в повноводді, ніби руки з довгими пальцями, піднімали д’горі віти, церкву, монастир вдалині.

— Дякую тобі, Косьмино! — промовив князь Володимир. — Ти воздвиг за довге своє життя багато чудових споруд, але цей терем найбільше любий моєму серцю…

У БЕРЕСТОВОМУ

Епілог

Розділ перший

1

Швидко перегортаються сторінки древньої повісті временних літ, в них повідається про події давноминулих днів, возвеличується князь Василь-Володимир.

Володимир був князем і воїном, він з кінця в кінець пройшов Русь ще раз, як це було при отцях і дідах його, з’єднав її землі. Древній Київ, що починав підупадати, знову засяяв, став твердинею над Дніпром. Перед матір’ю городів руських знову схилилась Русь.

Князь Володимир бачив і знав, що мусить не тільки з’єднати Русь, землі її вже жили не так, як допреже, в їхнє життя вривались нові, незнані сили, це нове ворогувало з старим, рушились закони й покони, зникала віра…

Боги? Так, людина хотіла вірити в Бога, багатий вдавався до нього, щоб він освятив його скарби й багатства, убогий, що не мав шматка хліба й працював на багача, підіймав очі д’горі, простягав руки — може ж, Бог побачить неправду на землі, щось дасть йому, дітям, родині?!

Старі боги не могли нічого дати людям. Суворі, мовчазні кам’яні й дерев’яні постаті їх стояли в городах, весях і на могилах, ці боги підтримували руських людей, коли ті йшли на брані, і самі були