Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

Христос не допоміг — у лютій ненависті вони йшли на кладовища, валили там хрести; голод робив своє — і вони уночі потай стали підкрадатись до склепищ купців на Подолі. Так Давило потрапив на дворище Божедома, коли ж той із сторожею застиг їх на пограбуванні, то й убив його.

Давилу страшно все це згадувати й уявляти — безумна рука, що налита ненавистю й злобою, тяжка длань, яка тримає топір, то хіба стримаєш їх, зустрівши віч-на-віч ворога?!

Ніч! Коли б швидше ніч — смерд Давило тепер головник і тать, він не може піти до своєї родини, до голодної жони й дітей. Тікати, далі тікати з города Києва!

Але що це? Праворуч почувся тріск сухої гілки — Давило повернув туди голову, ліворуч почулися кроки — він схопився, один гридень з мечем стоїть попереду, ще багато стоять позаду.

Коли смерда повалили на землю й били, він мовчав. Уже стемніло. Зв’язавши руки, повели смерда по долині. Удалині вималювався на горах Київ. Ніч прийшла, але воля була далеко.

8

На горах київських, високо над Дніпром, там, де колись було требище богів Руської землі й Воздихальниця, виріс храм.

Його видно було з Подолу й берегів Дніпра, він вставав, як дивне видіння, здалеку перед мандрівником, що наближався до Києва суходолом чи водою. «Дивен храм, в світі такого немає», — говорили про нього.

І то правда — храм в ім’я Богородиці був дивен, він не нагадував грецьких соборів — важких кам’яних споруд з позолоченими дахами, високими вікнами, широкими дверима: він несхожий був і на болгарські храми — сірі будівлі, що ставились на скелях, чи, тим більше, на суворі, складені з темного дикого каменю храми далекого Півдня й Сходу.

Здателі храму Богородиці в городі Києві склали його з легкої цегли, сіни мазали червоною фарбою, навкруг вікон і дверей виліпили з білої глини пальмети, виноградні грона й всілякі оздоби, дах поклали з хвилястої сірої черепиці, поставили на банях-шатрах позолочені хрести, що світились у голубизні неба, як зорі…

Храм цей ніби виростав з гущавини дерев, його, здавалося, народила, зметнула над горами й злилась з ним рідна київська земля, каміння його складали, підносили, вивершили руські люди. Поперед храму на восьми дубових стовпах почепили мідяні била, які раніше висіли на городницях київської стіни; начищені до блиску, вони нагадували золоті щити. Не сторожа Гори, а убогі задушні люди, що шукали собі притулку біля церкви, взялися за клепала, вдарили в била, й луна покотилась над горами, Дніпром, далекими лугами…

Князь Володимир, якого єпископ Анастас і всі священнослужителі запросили на освящення храму, проминувши двір Гори, зупинився на схилах, довго слухав передзвін бил, милувався новою спорудою.

— Добре потрудились наші здателі, — промовив він до бояр і воєвод, які оточували його. — Дивен храм, височітиме віки…

Здатель Косьмина, що стояв по праву руку від князя, стиха сказав:

— Чимало доводилось сперечатись з гречинами, не все побудоване в Царгороді годне тут, на Русі.

— Спасибі тобі, Косьмино, — відповів Володимир, — бачу Русь у цьому храмі, доки стоятиме він, люди й здателя не забудуть.

— Я робив токмо те, що велів ти, княже, — вклонився Володимиру Косьмина.

Навкруг церкви зібралось на той час безліч людей київських — бояр, воєвод, їхніх жон і дітей, плавом туди йшли ремісники, смерди, холопи.

Оточений священиками, поперед яких крокував єпископ Анастас, князь піднявся сходами, проминув сіни храму, вийшов на його середину й зупинився.

Дивне, ніколи не бачене видовище відкрилось його очам. Просто перед ним, залитий яскравим промінням багатьох свічад і панікадил, сяяв золотом, сріблом, дорогоцінними каміннями олтар. Над ним, у глибині бані, на золотому тлі викладений був із смальти образ Христа — він сидів у різьбленому кріслі, з золотою короною на голові, трохи косуватий, з товстими, зведеними докупи бровами, довгими вусами й тонкою борідкою, у бузковому хітоні й синьому корзні, з Євангелієм у лівій руці, високо піднявши правицю, суворий і грізний.

Навкруг Христа майстри зробили напис: «Дивіться, дивіться, я один, і немає Бога, крім мене; я сотворив землю, а з неї людину, своєю десницею поклав основу неба…»

Проте князь Володимир не бачив і не прочитав цього напису — він дивився на осяяний промінням сонця, освітлений множеством свічок і панікадил олтар.

Там на тлі ківорія[189] також із смальти зроблений був образ Богородиці — вона стояла в синьому царському одязі і червоних черевиках на зеленому постаменті, високо піднявши руку, дивлячись перед собою.

Не пишні царські одяги, не коштовне каміння на поясі, рукавах і плечах Богородиці, не золото, що сяяло, грало, блищало навкруг неї, прикували до себе Володимира.

Він бачив тільки її обличчя, бліде, трохи ніби стомлене, очі — смутні, благальні, якісь замріяні, — все дуже просте, звичайне, людське.

І чомусь у цю хвилину князь Володимир подумав про свою матір, яку палко любив, але не знав, про яку мріяв, ждав, але так і не міг діждатись… Вона, Малуша, здавалося йому повинна була бути саме такою, як Богородиця…

— Мати моя! — прошепотів князь Володимир. — Аще ти жива, прийди до мене, аще ж не прийдеш, то хоч помолись за мою душу!

І це людське, живе, правдиве було не тільки в обличчі Богоматері. Праворуч і ліворуч від неї, але набагато нижче, змальовані були апостоли — дуже високі, кремезні, більше схожі на воїв, аніж на святих, чолов’яги з довгими, простягнутими до Богородиці руками, з суворими великими очима, всі в яскравих одягах, золотом шитих черевиках.

Такі ж були й мученики, євангелісти, пророки — всі святі, змальовані в склепіннях і на стінах церкви, — в їхніх постатях було щось вигадане, штучне, але тим дужче проступали в них риси живого — сам Христос обличчям, постаттю, одягом нагадував князя Володимира, апостоли — горянських воєвод і бояр, а один із святих, євангеліст Марко, крапля в краплю схожий був на покійного купця Божедома, і посміхався навіть так, як купець, — лівим куточком рота й одним лівим оком; люди ж, що вклонялись їм, схожі були на гриднів, ратаїв, смердів Руської землі.

Проте ні князь, ні воєводи й бояри, що оточували його, не думали про це — у високому кам’яному храмі, де все блищало, сяяло, переливалось, а в повітрі снувались пахощі ладану й смирни, де лунав урочистий спів хору, а голос людини був глухим і кволим, все нагадувало землю, але