Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
— Тобі віддають честь і просять тебе Великий Новгород і полунощні землі, — голосно сказав він.
Так вони й попливли назад, до Новгорода, — попереду гостроносі учани, за ними шість довжелезних насадів з города Києва, на одному з яких під знаменом отця свого Володимира плив князь Вишеслав.
І весь той день Добриня був разом з Вишеславом — на обіді у Великій палаті дітинця, де бояри й воєводи присягали новому князеві, в палатах, де віднині мав жити Вишеслав.
Там, це вже було перед вечором, Добриня на короткий час залишився з князем. Той стомився, хотів спочити після далекої й многотрудної дороги, але Добриня не залишав його.
Вони були в палаті на верху терема, що виходила вікнами на Волхов, тільки вдвох. Князь Вишеслав скинув опашень, корзно, був тільки в темному платні, що туго облягало його тонкий стан, гострі плечі, вузькі груди. І обличчя Вишеслава було під стать тілу — бліде, виснажене, з темними западинами під великими сіро-голубими очима.
— Посилаючи мене сюди, — почав Вишеслав, — отець говорив, що в усіх трудах ти, воєводо Добринє, будеш моїм помічником і другом.
— Радий служити тобі, княже Вишеславе, покладайся на мене, як і отець твій… Нині вже пізно, й тобі час спочити.
— Ти живеш близько? Я буду не один у цих палатах? — запитав з тривогою Вишеслав.
— Я живу недалеко, — посміхнувся Добриня, — отам, над Волховом. А в теремі ти не один — внизу, в сінях, живуть дворяни, покличеш — все для тебе зроблять. Там же день і ніч стоїть сторожа. І я прийду до тебе на світанні, буду весь час з тобою.
— Гаразд, воєводо! Я бачу, ти також стомився. Доброї ночі!
— Доброї ночі й тобі, княже!.. Спи спокійно…
Вклонившись Вишеславу, Добриня, задкуючи, вийшов з палати.
Додому Добриня повернувся вдоволений, велів Руті дати вечерю, налити йому меду.
— І як князь Вишеслав? — запитала вона.
Добриня спочатку випив кухоль меду, закусив шматком в’яленої веприни і тільки потім відповів:
— Князь Вишеслав вельми юний і утлий. Не в отця свого він пішов, о ні! Такому важко буде тут, у полунощній землі, ні, по очах бачу, не жилець у Новгороді князь Вишеслав, не витримає…
— І тобі зовсім нічого боятись його? — цікавилась далі Рута.
— Боятись його?! Ха-ха-ха! — навіть засміявся Добриня. — Та хіба ж може відмідь боятись якогось зайця?..
Пізня ніч. Спить Новгород, тереми над Волховом, княжий терем, всі кінці й людіє в них… Не спить тільки князь Вишеслав, він ходить у порожній палаті терема, зупиняється біля вікна, дивиться на темний Волхов, чорне небо, в якому сяють нові, не знайомі йому зорі.
Що ж це? На білому обличчі князя щось заблищало, зникло. Схилившись до підвіконня, плаче, плаче князь Вишеслав…
7
…Смерд Давило тікав — минув болото на Оболоні, пробіг верболозами над Дніпром, нарешті, пірнув у пущу і там, забившись у кущ, сидів, важко передихував, спочивав…
«Вони мене не знайдуть, не візьмуть», — думав Давило.
Навкруг пуща, стіни кущів, повалені буреломом дерева, — ніхто не пройде цих нетрів, а коли й пройде, то буде вже пізно, — у прорізах між гіллям дерев угорі видно синє небо, золотисті окрайки хмаринок — уже вечоріє, скоро ніч, доки вона закінчиться, Давило буде далеко, аж за Вишгородом.
Ні, ні, його тепер не піймають, — удалині, на болотах, і у верболозах над Дніпром він чув кроки й голоси, позад себе, одразу за собою, але в пущі ці голоси стали віддалятись, пізніше й зовсім зникли, не чути їх і зараз — тихо, як тихо в нетрях!
Воля! Так, загнаний у кущі, переслідуваний Давило відчував себе тут вільним, він врятується, втече, блукатиме над Дніпром, у лісах, у полі. Надалі, й либонь довго, боятиметься людей, тікатиме від них, але це все ж таки воля, ніхто не зв’яже його рук, що так багато працювали й ще можуть працювати. Мине час, все забудеться, він повернеться до людей, може, навіть приповзе до города Києва, візьме жону свою й дітей, піде з ними світ за очі, в поле, викопає там землянку, розоре шмат землі, блукатиме, як звір, але житиме — воля, вона здавалась такою близькою, небо вгорі темніє, скоро ніч…
І в цю останню перед заходом сонця годину смерд Давило пригадав так багато, либонь, усе своє життя. У його пам’яті виринув далекий час, ще за княгині Ольги, коли він мав невеликий шматок землі, хижу за Перевесищем. Тоді Давило проклинав цей шмат пісної землі, що родила мало й рідко, проклинав свою хижу, в якій нічого було поставити на вогнище, де він, жона, діти покотом спали на твердій холодній землі.
Зараз він згадував убогий свій шматочок, як священну землю, древня хижа його отців здавалась теремом, бо коли вокняжився Ярополк, двір його забрали, хижу розкидали, а самого з родиною погнали в піски за Оболонню. Давило не здавався, вірив, що це минуче, чутка йшла, що йде на Ярополка брат його Володимир, він — син рабині, захистить старі закони й покони. Тому Давило, а разом з ним ще багато людей, яких скривдив Ярополк і його бояри та воєводи, взяли в руки мечі й колля, били в спину воїв Ярополка, коли ті тікали з Києва, радо зустрічали Володимира, покладали на нього так багато надій.
Чому ж нині Давило тікає в ліси й нетрі, кого він боїться в городі Києві, де князем сидить син рабині, великий князь Володимир?
Марно сподівався Давило, що йому й таким, як він, убогим людям стане краще при Володимирі, марно він за нього боровся, вірив йому. Оболонь, куди вигнав його князь Ярополк, стала для смерда Давила погубою, шмат піску, на якому він викопав землянку, не давав нічого, взяв Давило купу в купця Божедома з Подолу, з літа в літо працював, а все не міг сплатити, приріст на купу йшов — міг Божедом зробити його обель[188] холопом.
Не один Давило так страждав: на власному дворі в пісках не родить нічого, захоче купець чи боярин — дасть роботу, не захоче — гризи коріння, їж давленину, буде робота — вистачить тільки на наїдок, а вдома ж голодні жона, діти, кругом смерть!
Вони стали навіть християнами — на землю надій не покладали, цар земний Володимир і його бояри й воєводи не
