Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
А він?! О, як важко, як страшно йому жити, коли сидить за високою стіною, за ворітьми, коли до нього не може доступитись ніхто, і вона — мати?!
Жінка спускалась все нижче й нижче Боричевим узвозом, але не бачила, як і куди йде, сльози застилали очі, серце колотилось у грудях, підгинались ноги…
11
Ніч… Князь Володимир спочивав на ложі своєму, поруч ще одно ложе — цариці Анни. У теремі, за розчиненим вікном, скрізь на Горі тихо. Спати, тільки спати.
Але князь Володимир не спить — він лежить, розплющивши очі, дивиться на тьмяні обриси палати, образи на стінах, за вікно, де крізь гілля дерев видно всіяне зорями небо.
Все, як було колись, — та ж спочивальня, ті ж стіни, вікно, і зорі за ним все ті ж — вони пливуть і пливуть у вічному круговороті — яскраві, може, трохи кволіші, ніж раніше, і дерева під вікном ті ж, може, буйніші тільки, вищі…
Лише сам князь Володимир чомусь не такий, як колись. Роки, так, либонь, роки дають себе знати — немає давньої сили, менше здоров’я, кволішає рука.
Проте не це турбує й не дає спати князеві Володимиру — в нього болить серце, весь час неспокійна душа, увесь час, як хмари й зорі за вікном, пливуть, пливуть, бентежать душу думки.
Здавалося, чого б турбуватись, непокоїтись князеві? Він досягнув, чого хотів: Русь знають нині всі в світі, їй ніхто не загрожує та й не може загрожувати — спи спокійно, княже-василевсе, спи!
Ні, він не може спати. Неспокійно на його душі, перед очима князя Володимира встає ранок минулого дня, Людяна палата, смерд Давило, він бачить і бачить його одверте, щире, спокійне навіть перед смертю обличчя, чує й чує його слова: «А що я мав робити, княже?.. Аще попав я в неволю, будуть рабами діти мої й онуки… У мене, княже, нічого немає в світі, я аки птах, що гнізда не має…»
Князь Володимир встає з ложа, підходить до вікна, дослухається… Тихо, дуже тихо, але йому здається, що ось-ось серед ночі пролунає крик — так квилить смертельно поранена чайка, так кричить, прощаючися з світом, людина. «Ні, його не скарають цієї першої ночі, — думає князь. — Завтра ж я владою, що дана мені людьми й Богом, прощу Давила, не послухаюсь ні бояр, ні єпископа, бо сам Христос велів карати, але й прощати…»
Володимир дивиться в пітьму, дослухається до шумів ночі не лише через те, що пам’ятає й не може забути Давила.
Тільки стемніло, до нього приходив воєвода Вовчий Хвіст, сміючись, розповів, що, йдучи на Гору, бачив, як біля воріт Гори до князя добивалась якась жінка.
— Що за жінка? — здивувався й чомусь раптом навіть здригнувся князь Володимир.
— Якась смердянка, — засміявся Вовчий Хвіст, — стара вже, немічна, в темному платні, каже: «Хочу говорити тільки з князем… Все йому скажу… Допустіть до князя…» Навіть кричала на сторожу: «Чого ви його оточили?.. Чого тримаєте?» Дивна жінка, княже, навісна, безпам’ятна, я сам велів її гнати. І її прогнали киями…
— Ти зробив недобре, воєводо! — сказав на це Володимир. — Таку жінку слід було до мене пропустити…
— Княже Володимире, — відповів Вовчий Хвіст, — та коли б таких жінок і всіх людей пускати на Гору, нам би життя не було.
— Велю тобі, — суворо промовив Володимир, — іди й шукай цю жону.
Воєвода Вовчий Хвіст пішов, він послав багато гриднів шукати в передградді, на Подолі й Оболоні жону, що приходила ввечері на Гору, добивалась до князя… Але все це марно, марно. Жона, яку прогнали від Гори киями, ніколи вже не прийде до князя, якщо хто її бачив, знає, то побоїться сказати…
І хто ця жона, чому вона так настирливо добивалась до нього саме ввечері, перед ніччю, коли будуть карати Давила? Страшна здогадка бентежила, мучила, краяла серце князя, в обличчі, якого він не бачив, у темному платні, що прикривало старе тіло смердянки, у словах її, про які говорив Вовчий Хвіст, князь Володимир вгадував одну тільки жінку — свою матір Малушу. Але де вона зараз, де, о, як важко знайти рідну, найріднішу в світі людину, хоч би це була й матір, коли сам її не знаєш.
Звичайно, йому було б легше, коли б він знайшов матір, коли б біля нього була рідна, близька людина. Але в князя Володимира нікого-нікого немає; пішла з Гори Рогніда, своєю ж десницею він послав у землі синів…
Є у нього, правда, жона, цариця Анна. Он вона лежить на високому ложі, в півтемряві спочивальні, Володимир бачив її — таке чарівне обличчя, випещене тіло.
Як збігаються події, як нанизується кільце за кільцем у довгому чепі життя! Тільки цього вечора цариця Анна була дуже сердечна, тепла, ніжна, сказала йому:
— Ти кращий, ніж я думала, мій муже, ти був варваром і язичником, нині став християнином і василевсом… і ти тільки почав свої діла, на які тебе покликав і благословив Бог, ти будеш великим василевсом, мій муже! — Анна притулилась до нього й поцілувала. — А я, — продовжила вона, — за все це хочу зробити тобі й свій дарунок, хоч цей дарунок буде радістю твоєю й моєю…
— Який дарунок?
— Я непразна, Володимире, ношу під серцем твоє дитя, певна, буде це син…
— Спасибі, — обняв і поцілував її Володимир.
Зараз вона спить, що їй — тільки спати й спати. Анна зробила все, що могла зробити; вона народить сина, це буде їхній син, князь Володимир, напевне, любитиме його, але яка чужа йому була раніше, а чимдалі все більше й більше оця жона, славолюбна, самозакохана порфірородна Анна, що не може збагнути й навіть уявити муки, тривоги Володимира.
Стоячи біля вікна, він раптом здригнувся. Все втрачене, князь-василевс нічого не може виправити — серед ночі й пітьми народжується, якусь мить лунає й затихає, як випущена з лука стріла, крик, — це вмер смерд,
