Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

Вражений тим, що побачив, князь Володимир також став на коліна, широко розвів руки, промовив:

— Дивен храм твій, Господи! Все премудрістю твоєю сотворив єси!

Коли ж він підвівся, то сказав єпископу Анастасу, що стояв близько від нього:

— Я вражений тим, що побачив, Анастасе!.. Однині й довіку велю давати на храм цей десятину того, що маю…

На обличчі Анастаса засяяла щаслива посмішка, — це було саме те, чого він раніше домагався, але князь Володимир перевершив самого себе: десятина його прибутків — великі скарби.

— Щедра десниця твоя, княже Володимире, за це стократ віддасть тобі Всевишній… А коли так вчинив, дозволь називати храм Богородиці довіку Десятинним.

— Так і буде! — згодився князь.

9

У палаті Людяній ще горять свічі, в яскравому їх сяйві князь Володимир сидить у дубовому кріслі — в сріблястому колової, з багряним корзном на плечах, у червоного хза чоботях; боярство й воєводи стоять там, де темніше, — попід стінами палати, в кутках, біля поручнів сходів.

Душно! Ніч була парка й гаряча, розчинені двері й вікна, що виходять до Дніпра, але й звідси не тягне свіжим повітрям — горить земля, гаряча вода в берегах.

Чому нині так рано встав князь, чому боярство, мужі, воєводи ще по-темному прийшли до терема, чому всі вони, і навіть князь, неспокійні, тривожні, чого ждуть?

— Ми готові!.. Твори, княже, суд і правду! — чути в палаті один, другий голос.

У сінях, а потім на сходах чути кроки небагатьох людей — ось на верху стало кілька гриднів, вибігли тіуни, ябетники, ємці, вони стали, ждуть.

І от знову лунають кроки — сходами йде кілька чоловік; спочатку видно їхні голови, плечі, далі руки, ноги.

То йшов, оточений гриднями, смерд Давило, він ступав твердо й важко, дивився в землю, руки зв’язані за спиною.

Гридні штовхали його, але він, либонь, уже не відчував їхніх ударів; крок, ще крок, Давило став посеред палати.

Князь Володимир і смерд Давило — один напроти одного, князь у сріблясто-багряних своїх одягах у кріслі, Давило — з непокритою головою, у вретищі, босий — перед ним.

— Оцей смерд наробив багато зла на Подолі, — чути в палаті голос тіуна Чурки, — він давно тать і розбійник, убив купця Божедома.

Але князь Володимир не чув цих слів, він дивився на смерда, бачив його обличчя: чоло, на яке падала грива буйного сивуватого волосся, круті брови над сірими очима, трохи пласкуватий ніс, набряклі уста.

Володимир був певен, що бачив колись цю людину… Але де? В його пам’яті виринали дні дитинства й юнацтва, — ні, він тоді не зустрічав цього смерда; Новгород? — ні, цей смерд туди не міг потрапити; січі під Любечем, у Києві?..

…Рано на світанні князь Володимир вступав до Києва. На Подолі його зустрічали воєвода Рубач, гридень Тур, ще багато людей, які боролись з Ярополком, а між ними, так, між ними був і смерд, що стояв зараз перед ним, тільки Володимир не встиг тоді запитати — хто ж він?

— Як твоє ім’я? — запитав нині князь Володимир.

— Давило, — відповів смерд.

— Ти зустрічав мене на Подолі? — з натиском і нібито з болем продовжив князь.

— Правда, княже, було таке на Подолі… — пролунало в палаті, але ніхто з бояр і воєвод не зрозумів, що саме запитував у смерда князь, як не зрозуміли й того, чому так відповів на це Давило.

— Він, він, княже, — гомоніли бояри, тіуни, ябетники, — грабував склепища на Подолі, це він убив купця Божедома — в сінях стоять відоки й послухи, вони скажуть усю правду.

Князь не велів, як годилось і як завжди водилось у таких випадках, кликати відоків і послухів, а запитав просто в смерда:

— Ти вчинив татьбу, убив купця?

У палаті настала тиша, бояри й воєводи знали, що смерда вже допитували з іспитом — залізом, водою, але він нічого не сказав, мовчав, — що ж тепер скаже князеві?

Довго мовчав і Давило. Це була хвилина, коли він міг сказати князеві так багато — розповісти про своє важке життя, згадати, як з мечем у руках він колись захищав його — князя, як довго вірив у нього, а далі вже не мав сили терпіти, через що вбив купця Божедома.

Міг Давило — і про це він також подумав — сказати князеві, що не повинен у смерті купця, — його допитували вже залізом і водою, нічого не вирвали, ще одно слово — і князь Володимир його помилує.

Та що це дасть? Здобути порятунок лжею? Ні! Давило — смерд, найбідніша в городі людина, та жив по правді, за правду зараз загибає, нехай же правдою докінчується і його життя.

Давило глибоко зітхнув, здвигнув плечима.

— Так, княже, — тихо й спокійно відповів він. — Це я грабував склепища купця Божедома, а потім і вбив його…

Палату прорвало.

— Бачиш, княже, — лунали голоси, — ось він, тать і розбійник, ось ворог твій і наш, княже… Да убієн і сам буде!

Проте князь Володимир не поспішав. Перед ним стояв не один смерд Давило, він бачив за ним щось більше, страшніше.

— Смерде Давиле! — прозвучав у палаті неспокійний, уривчастий голос князя. — Навіщо й чому ти вчинив так?..

Давило, що став, навпаки, зараз дуже спокійний, відповів просто, щиро:

— А що мені було робити, княже? Мав колись двір на Перевесищі — князь Ярополк викопав там рів. Дали мені двір на Оболоні, а я не мав там ні зерна, щоб жити, взяв купу в Божедома. Княже Володимире, — голосніше сказав Давило, — я працював у купця як віл — з рання до ночі, а часто й уночі, на нього працювали й жона моя, діти, але купу легко взяти, набагато важче віддати, аще попав я в неволю, будуть рабами діти мої й онуки…

Це були страшні слова про те, яка глибока прірва виросла між боярами й воєводами, що стояли тут, у Золотій палаті, й убогим смердом.

— У мене, княже, нічого-нічого немає в світі, — хрипко говорив Давило, — я аки птах, що гнізда не має. Божедом не дав мені жити, був я закупом, став холопом обельним… Так що ж робити, куди піти, до кого? Я убив Божедома, уб’ю того, хто забирає мій шмат хліба…

Це були сміливі, загрозливі, просто зухвалі слова; всі в палаті жахнулись, зашуміли, загомоніли.

— Смерть йому! Смерть!

Тільки сам холоп Давило не здивувався тому, що ці слова вирвались з його горла, — він знав, що зробив, знав, що