Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Вона каже, що Італія — її рідний край.

— Скажи їй, що воно одразу й видно, — мовив Гай.

— Що ви маєте на десерт? — спитав я.

— Фрукти, — відказала вона. — Можу подати банани.

— Нехай будуть банани, — сказав Гай. — На них хоч якась шкурка є.

— О, він любить банани! — зраділа дівчина і стиснула Гая в обіймах.

— Що вона каже? — спитав він, одвертаючи обличчя вбік.

— Радіє, що ти любиш банани.

— Скажи їй, що я терпіти не можу бананів.

— Синьйор не любить бананів.

— Он як, — скрушно мовила дама, — він не любить бананів…

— Скажи їй, що я люблю холодну ванну вранці,— порадив Гай.

Синьйор любить холодну ванну вранці.

— Не розумію, — мовила дама.

Тим часом бутафорський моряк навпроти нас ані разу й не ворухнувся. Ніхто в ресторані не звертав на нього ніякої уваги.

— Ми хочемо розрахуватися, — сказав я.

— Ой ні, залиштеся ще.

— Слухай-но, — обізвався до дівчини чепуристий молодик, що сидів за дальшим столиком і писав, — нехай собі йдуть. Ці двоє нічого не варті.

Дама схопила мене за руку.

— Ви не побудете ще трохи? Не умовите його залишитись?

— Нам треба їхати, — відказав я. — Треба сьогодні до вечора бути в Пізі, а як зможемо, то й у Флоренції. Отам увечері можна буде й розважитись. А зараз божий день. Удень треба їхати.

— Приємно ж і трохи перепочити.

— Їхати треба завидна.

— Слухай, — знову озвався чепуристий молодик, — не завдавай ти собі клопоту з цими двома. Кажу ж тобі, нічого вони не варті, я знаю.

— Принесіть нам рахунок, — сказав я.

Вона принесла рахунок від літньої жінки, тоді повернулася назад і сіла до її столика. З кухні вийшла інша дівчина. Вона перейшла кімнату й стала в дверях.

— Та не клопочися ти задля цих двох, — знуджено мовив до неї чепуристий молодик. — Іди собі їж. Вони нічого не варті.

Ми заплатили й підвелися. Всі дівчата, літня жінка та чепуристий молодик уже сиділи разом коло найдальшого столика. Бутафорський моряк сидів на тому самому місці, підперши голову руками. Поки ми снідали, ніхто не обізвався до нього ані словом. Наша дівчина принесла нам здачу, яку відлічила літня жінка, тоді пішла й знову сіла до того столика. Ми залишили їй чайові й пішли собі. Коли ми вже сиділи в машині, готові їхати далі, вона вийшла з ресторану й стала в дверях. Машина рушила, і я помахав дівчині рукою. Вона не відповіла, проте стояла і дивилася нам услід.

ПІСЛЯ ДОЩУ

Коли ми проїжджали передмістями Генуї періщив дощ, і хоч їхали ми дуже повільно, тягнучись за трамваями й вантажними машинами, рідка грязюка ляпала на тротуар, і перехожі, побачивши нас, ховалися в під'їздах. У Сан П'єр-д'Арені, промисловому передмісті Генуї, є широка вулиця з двома трамвайними коліями, і, щоб не забризкувати грязюкою людей, які поверталися з роботи, ми поїхали самою серединою тієї вулиці. Ліворуч від нас лежало Середземне море. Воно було збурене, високі хвилі розбивались об берег, і вітер шпурляв у нашу машину водяний пил. Річище, яке ми поминули, в'їжджаючи до Італії, було тоді широке, кам'янисте й сухе, а тепер його до самих берегів заливала бурлива руда вода. Та руда вода знебарвлювала море, і його хвилі, розбиваючись, ставали прозорі й жовтаві проти світла, а вітер зривав з них гребінці й кидав на дорогу.

Повз нас промчала велика машина, і суцільна запона брудної води, збита її колесами, залила наш радіатор і вітрову шибу. Автоматичні щітки ходили сюди-туди, залишаючи за собою на склі плівку рідкої грязюки. У Сестрі ми спинилися пообідати. Ресторан не опалювався, і нам довелося сісти до столу в пальтах і капелюхах. Крізь вікно ми бачили нашу машину. Заляпана грязюкою, вона стояла поряд з кількома човнами, що їх витягли на берег далі від хвиль. У тому ресторані видно було пару з рота.

Pasta asquita [79] була смачна, а вино відгонило галуном, і ми доливали його водою. Потім офіціант приніс біфштекси із смаженою картоплею. За столиком у другому кінці ресторану сиділи чоловік і жінка. Він був середніх літ, вона молода, вдягнена в чорне. Весь час, поки вони обідали, вона хукала парою в холодне вогке повітря. Чоловік дивився на неї і хитав головою. Їли вони мовчки, і він тримав її за руку під столом. Жінка була гарна, та обоє мали дуже сумний вигляд. Біля них стояла подорожня сумка.

Ми взяли газети, і я прочитав Гаєві вголос повідомлення про бої в Шанхаї. Після обіду він пішов з офіціантом шукати того місця, якого в ресторані не було, а я взявся витирати ганчіркою вітрову шибу, фари та номери нашої машини. Коли Гай повернувся, ми виїхали заднім ходом на дорогу й рушили далі. Виявилося, що офіціант завів Гая до якогось старого будинку навпроти ресторану. Мешканцям будинку це здалося підозрілим, і офіціант мусив постерегти, щоб Гай нічого не вкрав.

— Хоч я й не збагну, як би я міг там щось украсти: для цього ж треба бути слюсарем-водопровідником, — сказав Гай.

Коли ми виїхали на мис за околицею міста, вітер ударив у машину з такою силою, що мало не перекинув її.

— Ще добре, що дме з моря, а не навпаки, — зауважив Гай.

— Еге, — докинув я. — Це ж десь тут утопили Шеллі.

— Ні, то було коло Віареджо, — сказав Гай. — Ти не забув, чого ми приїхали в цю країну?

— Ні,— відказав я, — але ж ми того не знайшли.

— Отож сьогодні ввечері й виїдемо з неї.

— Якщо встигнемо дістатися до Вентімільї.

— Побачимо. Я б не хотів їхати цим узбережжям поночі.

Було тільки за полудень, і з-за хмар визирнуло сонце.

Море внизу було голубе, з білими баранцями, що бігли в напрямі Савони. Позаду, за мисом, голуба вода зливалася з рудою. Попереду нас понад берегом плив вантажний пароплав.

— Ще видно Геную? — спитав Гай.

— Видно.

— За тим дальшим великим мисом вона сховається з очей.

— Ну, то ще довго буде видно. Я навіть досі бачу за нею мис Портофіно.

Нарешті Генуя зникла з очей. Коли ми виїхали на узвишшя, я озирнувся назад і побачив тільки море та смугу піщаного пляжу внизу в затоці, з витягненими на берег рибальськими човнами; над нами, на схилі горба було якесь містечко, а далі, вздовж усього узбережжя — нові й нові миси.

— Уже не видно, — сказав я Гаєві.

— Та її вже давно не видно.

— Але ж ми не могли сказати напевне, поки не від'їхали далі.

На узбіччі дороги