Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Це я, Нік Адамс.
— Заходь.
Нік відчинив двері й увійшов до кімнати. Оле Андресон лежав на ліжку зовсім одягнений. Колишній боксер важкої ваги, він ледве вміщався на тому ліжку. Під головою в нього було дві подушки. На Ніка він і не глянув.
— Що таке? — спитав він.
— Я був у їдальні Генрі,— сказав Нік, — коли зайшли якісь двоє, зв'язали мене й кухаря і казали, що хочуть вас убити.
Він відчував, що розповідь його звучить безглуздо. Оле Андресон не сказав нічого.
— Вони завели нас до кухні,— провадив далі Нік. — Хотіли вас застрелити, коли ви прийдете обідати.
Оле Андресон дивився на стіну й мовчав.
— То Джордж подумав, що мені слід піти сказати вам про це.
— Нічим не можу цьому зарадити, — мовив Оле Андресон.
— Я розкажу вам, які вони з себе.
— Не хочу я знати, які вони з себе, — мовив Оле Андресон. — Він дивився на стіну. — А за те, що прийшов сказати, дякую.
Та чого там.
Нік подивився на дебелого чолов'ягу на ліжку.
— Хочете, я піду розкажу в поліції?
— Ні,— відповів Оле Андресон. — Це нічого не допоможе.
— Я міг би що-небудь для вас зробити?
— Ні. Нічого тут не вдієш.
— А може, це тільки пуста погроза?
— Ні. Це не пуста погроза. — Оле Андресон повернувся на бік, обличчям до стіни. — Найгірше те, — промовив він, дивлячись у стіну, — що я ніяк не можу зважитися вийти звідси. Отак цілий день і лежу.
— А ви не могли б виїхати з міста?
— Ні,— відповів Оле Андресон. — Далі тікати нікуди. — Він дивився у стіну. — Тепер уже нічого не вдієш.
— А чи не можна якось зарадити?
— Ні, ради на це нема. — Він говорив тим самим безживним голосом. — Нічого вже не вдієш. Ось полежу ще трохи, а тоді зважусь і вийду.
— То я, мабуть, вернуся назад до Джорджа, — сказав Нік.
— До побачення, — мовив Оле Андресон, не обертаючись до Ніка. — Дякую, що зайшов.
Нік рушив з кімнати. Причиняючи двері, він бачив, як Оле Андресон лежить одягнений на ліжку, втупивши очі в стіну.
— Він цілий день не виходить з кімнати, — сказала Нікові жінка внизу біля дверей. — Мабуть, нездужає. Я до нього: «Містере Андресон, пішли б погуляли, он погода яка гарна», — а він хоч би що.
— Він не хоче нікуди виходити.
— Жаль, що йому нездужається, — сказала жінка. — Він такий приємний пожилець. А знаєте, він був боксером.
— Я знаю.
— Ніколи й не подумала б, якби не обличчя, — провадила жінка. Вони розмовляли, стоячи біля дверей. — Він такий лагідний.
— Ну, добраніч, місіс Хірш, — сказав Нік.
— Я не місіс Хірш, — відказала жінка. — То власниця будинку. А я тут у неї за доглядачку. Мене звуть місіс Белл.
— Добраніч, місіс Белл, — сказав Нік.
— Добраніч, — відповіла жінка.
Нік пройшов темною вуличкою до рогу, де світився ліхтар, а тоді понад трамвайною колією до їдальні Генрі. Джордж стояв за прилавком.
— Бачив Оле?
— Бачив, — відповів Нік. — Лежить у кімнаті й не хоче нікуди виходити.
Почувши голос Ніка, кухар прочинив двері з кухні.
— Вуха б мої вас не чули, — мовив він і зачинив двері.
— Ти розказав йому?
— Авжеж, розказав. Але він сам знає про це.
— І що він думає робити?
— Нічого.
— Вони ж уб'ють його.
— Мабуть, що вб'ють.
— Певно, вскочив у якусь халепу в тому Чікаго.
— Мабуть, що так.
— Страшна річ.
— Жахлива, — сказав Нік.
Вони помовчали. Джордж узяв рушника й витер прилавок.
— Цікаво, що він зробив? — спитав Нік.
— Якусь умову порушив. За це й убивають.
— Мабуть, поїду я геть звідси, — сказав Нік.
— Еге ж, — погодився Джордж. — Непогано було б.
— Тепер мені з думки не йтиме, як він лежить там, у своїй кімнаті, й знає, що це його не мине. Подумати страшно.
— Ет, — сказав Джордж, — а ти про це не думай.
CHE TI DICE LA PATRIA?[76]
Дорога через перевал була тверда, гладенька і о цій вранішній порі ще не закурена. Нижче видніли пагорби порослі дубами й каштанами, а ще далі внизу розкинулося море. З другого боку височіли засніжені гори.
Ми з'їжджали з перевалу лісистим схилом. Обіч дороги лежали купами мішки з вугіллям, а між деревами ми бачили хижки вуглярів. Була неділя; дорога, в'ючись то вгору, то вниз, спускалася чимдалі нижче від перевалу й бігла через низькорослий ліс і через села.
За околицями сіл були виноградники, вже поруділі, з грубими, шкарубкими лозами. Будиночки в селах стояли побілені, а на вулицях по-святковому зодягнені чоловіки грали в кеглі. Коло деяких будиночків росли груші, і їхні віти, впираючись у білі стіни, скидалися на канделябри. Влітку дерева обприскували, і на стінах будиночків лишилися блакитно-зеленкуваті, з металевим полиском плями. Навколо сіл були невеликі ділянки, розчищені під виноград, а далі починався ліс.
В одному селі, за двадцять кілометрів від Спеції, на майдані юрмилися люди, і якийсь молодик з валізою підійшов до нашої машини й попросив довезти його до Спеції.
— У нас тільки два місця, і обоє зайняті,— відказав я. Ми їхали старим двомісним «фордом».
— Я поїду на приступці.
— Вам буде незручно.
— Дарма. Мені конче потрібно до Спеції.
— Візьмемо його? — спитав я Гая.
— Схоже на те, що він не відчепиться, — мовив Гай.
Молодик просунув у віконце якийсь пакунок.
— Покладіть це в машині,— сказав він.
Тим часом двоє чоловіків прив'язали його валізу позаду, над нашими. Він потиснув руки всім, хто був на майдані, пояснив, що для фашиста, та ще й такого звиклого до переїздів, як він, незручності нічого не важать, а тоді став на приступку з лівого боку і, засунувши праву руку в спущене віконце, вхопився за раму зсередини.
— Можна рушати, — мовив він.
Люди на майдані замахали йому руками. Вільною рукою він помахав їм у відповідь.
— Що він сказав? — запитав мене Гай.
— Що можна рушати.
— Ти диви який, га?
Дорога йшла понад річкою. За річкою були гори. Сонце розтоплювало паморозь на траві. Ранок був ясний, і крізь відхилений вітровий щиток до машини линуло холодне повітря.
— Як гадаєш, приємно йому там їхати? — Гай дивився вперед на дорогу. Віконце з його боку затуляв наш пасажир. Той молодик стримів над крилом машини, наче різьблена фігура на носі корабля. Він підняв комір пальта, насунув на чоло капелюх, і видно було, як посинів від холоду його ніс.
— Може, така їзда йому набридне, — мовив Гай. — 3 цього боку в нас нікудишня шина.
— Ну, якщо вона лопне, він з нами не залишиться, —