Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Та загалом він мені не заважає,— сказав Гай. — От тільки надто вже відхиляється на поворотах.

Ліс закінчився, дорога повернула нагору від річки; вода в радіаторі закипіла, і молодик невдоволено й занепокоєно поглядав на пару та іржаву воду; мотор надсадно ревів, Гай щосили витискав першу швидкість — угору, ще вгору, трохи назад, тоді вперед і знову вгору, — й аж ось ми на гребені. Ревіння змовкло, і серед раптової тиші стало чути, як клекоче вода в радіаторі. Ми були на вершечку останнього гірського пасма перед Спецією і морем. Дорога побігла вниз короткими, стрімкими закрутами. Наш пасажир так відхилявся на тих закрутах, що мало не перекидав перевантажену машину.

— І нічого йому не скажеш, — мовив я до Гая. — Інстинкі самозбереження.

— Великий італійський інстинкт.

— Питомий італійський інстинкт.

Ми спускалися вниз крутими поворотами, крізь густу ку ряву, і та курява запорошувала маслинові дерева. Унизу, понад морем, розкинулась Спеція. При в'їзді до міста дорога стала рівніша. Наш пасажир просунув голову у віконце.

— Я хочу зійти.

— Гальмуй, — сказав я Гаєві.

Ми спинилися на узбіччі дороги. Молодик зіскочив з при ступки, обійшов машину й відв'язав свою валізу.

— Я зійшов тут, щоб ви не мали прикрощів за те, що взяли пасажира, — мовив він. — Подайте мій пакунок.

Я віддав йому пакунок. Він сягнув рукою до кишені.

— Скільки з мене?

— Ніскільки.

— Чому так?

Та так, — відказав я.

— Тоді дякую, — сказав молодик. Не «дякую вам», не «красно дякую» і не «дуже вам вдячний», як заведено раніш було з Італії казати тому, хто дав вам подивитися розклад поїздів чи показав дорогу. Молодик обмежився найскупішим словом подяки й підозріливо позирнув на нас, коли Гай зрушив машину з місця. Я помахав йому рукою. Надмірна гідність не дозволила йому відповісти тим самим. Ми поїхали далі, до Спеції.

— В Італії цей хлопець далеко піде, — мовив я до Гая.

— Атож, — підтакнув Гай. — Тільки з нами вже на двадцять кілометрів просунувся.

СНІДАНОК У СПЕЦІЇ

Ми в'їхали до Спеції, шукаючи, де б попоїсти. Вулиця була широка, будинки високі й жовті. Трамвайна колія привела нас до центру міста. На стінах будинків впадали в око намальовані з допомогою трафарету портрети Муссоліні з виряченими очима, а під ними написи від руки — «Viva»[77], і від тих двох великих «V» тяглися вниз патьоки фарби. Бічні вулиці спускалися до гавані. Світило сонце, і люди повиходили на недільну прогулянку. Бруківку вранці полили водою, і в пилюці лишилися вогкі пасмуги. Ми їхали попід самим тротуаром, щоб не зіткнутися з трамваєм.

— Добре б попоїсти десь по-простому, — сказав Гай.

Ми спинилися проти двох ресторанних вивісок. Тоді постояли на протилежному боці вулиці, поки я купив газети. Обидва ресторани були поряд. Жінка, що стояла в дверях одного з них, усміхнулася до нас, і ми перейшли вулицю й зайшли туди.

Всередині була сутінь. У глибині приміщення коло столика сиділо троє дівчат з літньою жінкою. Навпроти нас, за іншим столиком, сидів якийсь моряк. Сидів, але нічого не їв і не пив. За дальшим столиком молодик у синьому костюмі щось писав. Його напомаджена чуприна блищала, він був вибагливо вдягнений і вигляд мав чепуристий.

Світло проходило крізь двері та вітрину, де були виставлені городина, біфштекси й шніцелі. До нас підійшла одна з дівчат, щоб узяти замовлення, а ще одна стала в дверях.

Ми помітили, що під легким домашнім халатиком на ній нічого більш немає. Поки ми читали меню, дівчина, яка мала нас обслуговувати, обняла Гая рукою за шию. Дівчат було троє, і вони по черзі виходили й ставали у дверях. Потім літня жінка за найдальшим столиком щось їм сказала, і вони знов посідали коло неї.

Крім надвірних, у приміщенні були тільки одні двері, що вели до кухні. Їх заслоняла завіска. Дівчина, що взяла у нас замовлення, винесла звідти спагетті. Вона поставила тарілки на столик, принесла пляшку червоного вина й сіла з нами.

— Ну от, — мовив я до Гая, — ти ж хотів попоїсти по-простому.

— Е ні, тут не просто. Тут складно.

— Про що ви говорите? — спитала дівчина. — Ви хто — німці?

— Південні німці,— відказав я. Південні німці — лагідні, приязні люди.

— Не розумію, — мовила вона.

— Які в них тут порядки? — запитав Гай. — Чи так належить, щоб вона обіймала мене за шию?

— Авжеж, — сказав я. — Муссоліні ліквідував борделі. Тепер це ресторан.

На дівчині був халатик з цілого куска матерії. Вона нахилилася над столиком, поклала руки собі на груди й усміхнулася. З одного боку обличчя усмішка в неї була привабливіша, ніж з другого, і вона повернулася до нас цим боком. Привабливості цьому бокові обличчя додавало й те, що з другого ніс її був чомусь трохи прим'ятий, як ото буває прим'ятий теплий віск. Але на теплий віск той ніс зовсім не скидався. Він був холодний і твердий, тільки от трохи прим'ятий.

— Я тобі подобаюсь? — запитала вона Гая.

— Страшенно подобаєшся, — сказав я. — Але він не розуміе по-італійському.

— Ich spreche Deutsch [78],— мовила вона й погладила Гая по голові.

— Гаю, поговори з дамою своєю рідною мовою.

— Звідки ви приїхали? — спитала вона.

— З Потсдама.

— Трохи побудете тут?

— У цій пречудовій Спеції? — запитав я.

— Скажи їй, що нам треба їхати далі,— обізвався Гай. — Скажи, що ми хворі й не маємо грошей.

— Мій друг — ворог жінок, — пояснив я дівчині,— вроджений німець і запеклий ворог жінок.

— Скажіть йому, що я його кохаю.

Я сказав йому.

— Облиш ляпати язиком і подумай, як нам скоріш забратися звідси — відказав Гай.

Дівчина обвила його шию і другою рукою.

— Скажіть йому, що він мій, — попросила вона.

Я сказав.

— Ти думаєш забиратися звідси?

— Ви сваритеся, — зауважила дівчина. — Ви не любите один одного.

— Ми німці,— гордо промовив я, — вроджені південні німці.

— Скажіть йому, що він дуже гарний хлопець, — мовила вона.

Гаєві тридцять вісім, і він трохи пишається, коли у Франції його приймають за роз'їзного торговельного агента.

— Ти дуже гарний хлопець, — сказав я.

— Хто це каже? — спитав Гай. — Ти чи вона?

— Вона. Я тільки твій перекладач. Хіба не для цього ти взяв мене з собою?

— Добре, що вона, — мовив Гай. — А то мені було б прикро покинути тебе тут.

— Хто знає. Спеція — чудове містечко.

— Спеція… — озвалася дівчина. — Ви говорите про Спецію.

— Чудове містечко, — сказав я.

— Я тут народилася, — промовила вона. — Спеція — моє рідне місто,