Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
А тим часом відвідування і таємна втеча пана де Б*** викликали в мене сум’яття. Я згадав також різні дрібні покупки Манон, які явно перевершували наші кошти. Вони наводили на думку про щедроти нового її коханця. А її запевнення, що вона знайде кошти з якогось невідомого джерела?! Усім цим припущенням я не міг знайти того задовільного пояснення, якого жадало моє серце.
З іншого боку, я майже не розлучався з нею, відколи ми оселилися в Парижі. Заняття, прогулянки, розваги – всюди ми були разом. Боже! та ми б не витерпіли смутку навіть хвилинної розлуки! Нам безупинно потрібно було говорити одне одному про любов; без того ми померли б від тривог. І ось я не міг уявити ні на одну мить, аби Манон була зайнята кимось іншим, а не мною.
Врешті-решт, мені здалося, що я знайшов розгадку цієї таємниці. «Пан де Б***, – вирішив я, – веде поважні справи і має велику клієнтуру, батьки Манон могли за його посередництва передати їй деяку суму грошей. Можливо, вже й раніше вона отримала що-небудь від нього; сьогодні він з’явився, щоб передати їй іще. Ймовірно, вона вирішила приховати від мене його прихід, аби потім уразити мене приємною несподіванкою. Можливо, вона й розповіла б про це, якби ввійшов я до неї, як завжди, замість того щоб сидіти тут і впадати у відчай. В усякому разі вона не стане від мене критись, якщо я сам заговорю з нею про це».
Я настільки перейнявся цим переконанням, що воно дуже послабило мою печаль. Я відразу ж повернувся додому і обійняв Манон зі звичайною ніжністю. Вона дуже привітно мене зустріла. Спершу я подумав було розповісти їй про свої припущення, що уявлялися мені тепер більш ніж безперечними, але утримався в надії, що, можливо, вона сама повідає мені про все, що сталось.
Подали вечерю. Я сів за стіл у дуже веселому настрої, але при світлі свічки, яка стояла між нами, обличчя дорогої моєї коханої здалося мені сумним. Її смуток передався й мені. Я помітив у погляді її, зверненому на мене, щось незвичне. Я не міг розібрати, чи була то любов, чи співчуття, але почуття, що виявлялося в її очах, здавалося мені ласкавим і млосним. Я поглядав на неї з не меншою увагою; і, можливо, їй було так само важко судити про стан мого серця з моїх поглядів. Ми не могли ні говорити, ні їсти. Нарешті сльози потекли з її прекрасних очей: підступні сльози!
«О Боже! – скрикнув я. – Ви плачете, дорога Манон; ви засмучені до сліз і не скажете мені ні слова про ваші печалі». Вона відповіла мені лише глибокими зітханнями, які посилили мою тривогу. Тремтячи, я підвівся; я заклинав її з усім завзяттям любові моєї розкрити причину сліз; витираючи їх, я плакав сам; я був ні живий ні мертвий. Навіть варвар був би зворушений щирістю моєї скорботи і моїх побоювань.
У той час, як я увесь був перейнятий нею, я почув кроки кількох людей по сходах. Легенько постукали у двері. Манон швидко поцілувала мене і, вислизнувши з моїх обіймів, кинулася в спальню, миттєво замкнувши за собою двері. Я уявив, що, бажаючи припорядити свою сукню, вона вирішила сховатись од відвідувачів, які постукали. Я сам пішов їм відчиняти.
Не встиг я відчинити двері, як був схоплений трьома чоловіками, в яких упізнав лакеїв мого батька. Вони не застосували до мене насильства; але доки двоє з них тримали мене за руки, третій обшукав мої кишені й вийняв із них невеликий ніж, єдину зброю, що була при мені. Перепрошуючи мене за таке неввічливе зі мною поводження, вони роз’яснили, що діють за наказом мого батька, і що мій старший брат чекає на мене внизу в кареті. Я був такий уражений, що без опору і без заперечень дозволив себе провести до нього. Брат дійсно чекав мене. Мене посадили в карету поряд із ним, і кучер, як йому було наказано, відразу погнав коней до Сен-Дені. Брат ніжно обійняв мене, але не зронив ні слова; таким чином я мав цілковиту свободу щодо думок про злу долю свою.
Спершу я так був спантеличений, що жодне припущення не спливало мені на думку. Мене жорстоко зрадили, але хто ж? Тіберж перший навернувся мені на думку. «Зрадник! – говорив я. – Ти поплатишся життям, якщо підозри мої справедливі». Тим часом я розсудив, що він не знав про місце мого притулку і, отже, не від нього могли довідатися про нього. Я не смів заплямувати своє серце звинуваченням Манон. Та надзвичайна печаль, якою, здавалося мені, вона була пригнічена, її сльози, ніжний поцілунок, із яким вона втекла, уявлялися мені чималою загадкою; але я був схильний пояснити це ніби передчуттям нашої спільної біди; засмучуючись і ремствуючи на фатум, що відірвав мене від неї, я наївно уявляв, що вона заслуговує ще більшого жалю, ніж я сам.
Після тривалих роздумів я прийшов до переконання, що мене впізнав на паризьких вулицях хто-небудь зі знайомих, який і повідомив про те мого батька. Думка ця мене втішила. Я розраховував відбутися суворими докорами, нехай навіть яким-небудь покаранням, які мені слід було витримати в ім’я батьківського авторитету. Я вирішив терпляче все знести і обіцяти все, чого від мене зажадають, аби якнайскорше повернутися до Парижа і знову насолоджуватися щасливим життям зі своєю дорогою Манон.
Через якийсь час ми прибули до Сен-Дені. Брат, здивований моїм мовчанням, приписав його страхові. Він почав утішати мене, запевняючи, що мені нічого боятися суворості батька, якщо тільки я переймуся свідомістю свого обов’язку та виправдаю любов, яку батько відчуває до мене. У Сен-Дені брат вирішив залишитися на нічліг і
